Двері, до яких ішов Бім, — це двері його друга, а отже, його, Бімові, двері. Він ішов до дверей довір'я і життя. Бім хотів би дійти до них ї або дочекатися друга, або померти: шукати його в місті Бім не мав уже сили. Він міг лише чекати. Лише чекати.
Але що ми можемо вдіяти, коли й цієї ночі Бім так-таки й не дійшов до своєї домівки?
Треба було насамперед обминути район Сірого, а для цього неодмінно пройти повз Толиків будинок. Так воно й вийшло. Бім опинився біля хвіртки маленького друга й не міг. просто не міг пройти її, як чужу. Він приліг під високим муром, згорнувшись напівкалачиком і вивернувши голову вбік; чи то поранений собака, чи то вмираючий, а чи зовсім мертвий — міг би подумати кожен перехожий.
Ні й ні, Бім уже не піде до дверей цього будинку. Він лише відпочине під муром від болю й туги, а потім піде додому. А може… може, зайде сюди сам Толик… Хіба ми маємо право звинувачувати Біма у відсутності логіки, якщо вона йому недоступна? І він лежав у тужній собачій позі без будь-якої логіки. Був темний вечір.
Під'їхав автомобіль. Він вихопив із темряви частину муру, потім обмацав увесь мур і вирячив просто на Біма два сліпучих ока. Бім підняв голову й дивився, майже зімкнувши повіки. Автомобіль побурчав, побурчав потихеньку, і з нього хтось вийшов. Через дим неможливо було розчути запах людини, що прямувала до Біма, та коли людина потрапила у світло очей автомобіля, Бім сів: до нього йшов Семен Петрович. Він підійшов, переконався в тому, що це дійсно Бім, і сказав:
— Вибрався. Чи ти ба!..
Вийшов з автомобіля й другий чоловік (той, що віз Біма перед грозою до вовчиці), подивився на собаку й по-доброму сказав:
— Розумний псина. Цей не пропаде.
Семен Петрович пішов на Біма, розстібаючи ремінь.
— Бімко, Бімко… Ти хороший, Бімко… До мене, до мене…
Е ні-і! Бім не вірив, Бім втратив довір'я, і він не піде до цього чоловіка, хоча б він і захотів узяти його з добрими намірами. Можливо, Семен Петрович і думав повернути Біма Толикові, зрозумівши, як переживає син, та дзуськи!
Бім побіг. Саме не пішов, а побіг від Семена Петровича вздовж муру освітленою дорогою.
І де сили взялися?!
Семен Петрович — за ним. Другий чоловік — навперейми. Бім вислизнув із світла в темряву, спустився поповзом у траншею і тут уже пішов повільно, ледве переставляючи лапи.
Але попрямував Бім не в той бік, куди під світлом біг до траншеї, а в протилежний.
І знов у хвилину небезпеки Бімові прийшло одкровення предків: плутаний слід! Так роблять зайці, лисиці, вовки та інші звірі — звичайна хитра вигадка номер один під час переслідування. Лисиця і вовк у таких випадках назад можуть іти слід у слід так майстерно, що тільки досвідчений мисливець, та й то згодом, збагне по кігтиках, що його обдурили; хитрість номер два — це петля (пішов ліворуч, прийшов праворуч) або стрибок убік; хитрість номер три — відлежування: заплутавши слід, відлежуватися в глухому місці і слухати (якщо пройшли, лежати, якщо йдуть напрямки, то все почати спочатку, плутати). Усі ці три хитрі вигадки звірів добре знають справжні мисливці, але Семен Петрович ніколи не був мисливцем, хоч і мав рушницю й навіть виїздив на відкриття сезону щороку.
Власне, так: Семен Петрович побіг в один бік, уже освітлюючи свій шлях ліхтариком, а Бім — у другий, та ще під прикриттям рятівної траншеї.
Та ось канава закінчилася — Бім уперся в торцеву стіну, збоку якої висів ківш екскаватора. Виявилося, йому не вилізти із пастки: спуститися ж він зміг, а от вилізти нагору нема сили: з боків — стіни, попереду — стіна. Якби він був здоровий, на чотирьох ногах, тоді інша річ, а тепер він може тільки вийти — не виплигнути, не вискочити, а лише вийти.