Посидів, посидів наш Бім, подивився вгору на ківш, так-сяк трохи піднявся на задню лапу, спираючись об стіну передніми, глянув на одвал землі й знову сів. Здавалося, він думав, але він просто слухав: чи немає погоні. Потім він так само трохи піднявся на протилежну стіну без одвалу й помітив, що ліхтарик снував на одному місці, коливаючись з одного боку в другий, а потім і згас. Побачив він і те, як автомобіль поїхав назад й почав наближатися до нього, але десь збоку. Бім притиснувся в куток канави й слухав, здригаючись. Автомобіль проїхав мимо, десь зовсім поряд. Поблизу усе затихло.
А далі чути: не дуже гучно покрякують коротко автомобілі, скрегоче трамвай — усі звуки знайомі, нестрашні.
Темної осінньої холодної ночі сидів у канаві собака. І ніхто в світі не допоможе йому зараз. А йому треба, дуже треба йти до своїх дверей. Бім спробував підплигнути, але впав. Куди там! І пішов він назад по своєму ж таки сліду, тихо, обережно, прислухаючись і воднораз час од часу обмацуючи стіни. В одному місці земля трохи обсипалася. Бім став на неї, піднявся на задню лапу — тепер передні дістали до відвалу.
І Бім почав гребти землю згори вниз, від себе; що більше він працював, то вищим ставав обсип.
Бім відпочивав і брався знову. Аж нарешті він зміг обпертися грудьми об край канави, але землю з одвалу дістати вже не міг.
Тоді він спустився вниз своєю гіркою, полежав.
Так хотілося завити, покликати хазяїна або Толика, завити дико, на все місто! Та Бім змушений мовчати — адже він сплутав слід і причаївся. Раптом він рішуче встав, позадкував від накопаної ним гірки й, забувши про біль, зметнув усім тілом, мовби ганчіркою, підскочив на гірці на обидві задні ноги й упав на самісінький край канави, у те заглиблення, яке сам же вирив, спускаючи землю вниз.
Як він зміг подолати неймовірний біль і кволість? Хто його зна… Як, наприклад, вовк відгризає собі лапу, затиснуту капканом? Ніхто не скаже, як це так — своїми ж зубами перегризти свою ж лапу. Адже можна лише гадати, що вовк робить це з інстинктивного поривання до свободи, а Бім забув самого себе через нестримне поривання до дверей доброти й довір'я.
Хтозна, як там уже було, але Бім виліз із пастки й лежав у тій ямці нагорі.
Ніч була холодна. Місто спало, камінно-залізне, стиха скрегітне і вночі, навіть уві сні. Бім довго ще слухав і слухав. Хоч і змерзнувши, він пішов-таки.
По дорозі він забрів у відчинений під'їзд одного з будинків, і лише тому, що треба було неодмінно прилягти, хоча б на короткий час, — такий кволий він став. Лягати просто на вулиці не можна, загинеш (він не раз бачив роздавлених автомобілем собак). Та й холодно на асфальті.
А там, у під'їзді, він притиснувся до теплого радіатора й заснув.
У чужому під'їзді, пізньої ночі спав чужий собака.
Буває.
— Не кривдіть такого собаку.
РОЗДІЛ 15
Біля останніх дверей. Таємниця залізного фургона
Прокинувся Бім ще вдосвіта. Не хотілося йти від теплого, такого гостинного місця, де ніхто не потривожив його сон. Йому здалося, що він посильнішав, — спробував стати на ноги, але одразу це не вийшло. Тоді він сів. Це вдалося, одначе запаморочилась голова (так само, як тоді в полі після удару в груди): стіни хитнулися в один бік, поручні сходів задвигтіли, а пороги східців злилися в суцільну гірку й заколивалися гармошкою, лампочка гойднулася разом зі стелею.
Бім сидів і ждав, що ж із ним буде далі, сидів тепер, опустивши голову.
Паморочення припинилося так само враз, як і почалося. І Бім поповз на животі по тих порогах униз. Двері під'їзду, як виявилося, були відчинені. Бім виповз, полежав трохи на свіжому холоді й таки звівся на ноги. Уже десь на грані цілковитої непритомності й тому не відчуваючи болю, він, скоряючись невідомій людям внутрішній собачій волі, пішов хитаючись, мовби чумний.
Навряд чи дійшов би він до своєї домівки, коли б не натрапив на смітник, де порпалася маленька собачка. Бім підійшов і сів. Собачка, шерстиста й нечупарна, обнюхала його, помахала хвостом.
«Ти куди?» — спитала таким чином Кудлатка.
Бім одразу впізнав Кудлатку — з нею він познайомився на лузі того дня, коли вона гризла очеретяний корінець. Тому відповів довірливо й сумно, самими очима: «Погано мені, подружко».
Собачка вернулася на смітник, мовби запрошуючи гостя, там обернулася до Біма й закрутила хвостом, що й означало: «Тут дещо с, Йди-но сюди».