Отже, Тітка стояла в центрі арки, і обминути її Бім не міг. Тікати б йому краще, тікати, та несила відійти від рідної домівки. Він чекатиме з ощиреними зубами, поки не піде ворог, чекатиме, нехай хоч скільки на це піде часу. Хто — кого!
Та ось у сіруватій холодній імлі завиднівся одинокий автофургон і не-сподівано зупинився поміж Тіткою та Бімом. Фургон був темно-сірий, оббитий жерстю, без вікон. З нього вийшло двоє і попрямували до Тітки Бім уважно спостерігав, не сходячи з місця.
— Чий собака? — спитав вусатий, показуючи на Біма.
— Мій, — пихато відповіла Тітка, не замислюючись.
— А чого ж не ведеш далі? — спитав другий, молодий хлопець.
— Спробуй поведи. Бачиш, кінець вірьовки на шиї — перегриз. І кусає кожного. Сказився, наволоч. Зовсім сказився.
— Прив'яжи, — сказав вусатий, — бо заберемо.
— Я сама писала заяву. І ходила, і просила — заберіть. Де та-ам! Бюрократ на бюрократі! — Вона вже кричала: — Душу вимотали бюрократи.
— Давай, — звернувся вусатий до безвусого.
Той узяв з автомобіля малокаліберну, а вусатий витяг із тримача, збоку фургона, довгу жердку з обручем на кінці і сіткою, неначе сачок, щоб ловити метеликів завбільшки як вівця. Першим підійшов той, що з рушницею, а за ним другий, наготувавши сачок.
Бім побачив рушницю. Бім закрутив хвостом, кажучи цим жестом: «Рушниця! Рушниця! Знаю рушницю!»
— Лащиться, — сказав хлопець. — Ніякий він не скажений. Заходь.
Вусатий вийшов уперед. Бім почув, що від нього пахне собакою. «Ну, звичайно ж, ви — хороші люди!» — неначе говорив він.
Та раптом усередині фургона тужливо проскімлив собака, безнадійно й гірко. Бім усе зрозумів: обман! Навіть рушниця — обман. Усе — обман! Він рвонувся вбік, але… пізно: обруч сачка накрив його. Бім підскочив угору й опинився в сітці, тепер перекинутій ним самим через край обруча…
Бім гриз вірьовки, скреготів зубами, несамовито хрипів і гарячково намагався вирватися. Він швидко витратив на це останні сили й невдовзі затих. Собаколови просунули сачок у двері автофургона й витрусили Біма додолу.
Двері зачинилися.
Вусатий звернувся до враз повеселілої Тітки:
— Чого вишкірилася? Не вмієш собак держати, то й не мучила б. Сама наїла жаб'ячу морду, а собаку довела — страшно дивитися: на собаку не схожа.
(Він був спостережливим: опущені куточки великих губів, плаский ніс і вирячені Тітчині очі нагадували справді «жаб'ячу морду»).
— Мене, радянську жінку, ти, смердючий собачник, ображаєш, гад такий! — І завела, і завела, не соромлячись власних виразів, як і завжди.
Слова, які не можна писати на папері, вискакували з неї легко й вільно, якось навіть плавно і широко, бо вони, цілком очевидно, були запрограмовані: натисни кнопку, і ось вони, тут як тут.
— Чого розперезалася? — крикнув їй хлопець. — Бо ось накрию підсакою та в залізний ящик. Таких, як ти, треба б щороку хоч на тиждень садовити в такий фургон. — Він і справді схопив жердину з обручем і рішуче попрямував до неї.
Тітка побігла писати скаргу за образу. І написала її на ім'я голови міськради, при цьому звинувачувала його анітрохи не менше, ніж собаколовів. Вона ні за що й ні перед ким не відповідала в суспільстві, зате з усіх вимагала відповідальності. Це також було частиною її обов'язків, як і кожного паразита суспільства.
… Сонце сходило того ранку велике й жовте, по-передзимовому холодне й невеселе. Воно відмахнулося від ранкового серпанку так неохоче й так мляво, що подекуди сизуватий туманець так і завис над містом легкою рваною завісою: на одній вулиці видно, на другій — тьмяно й сіро.
Темно-сірий, обшитий жерстю автофургон виїхав за місто й повернув, у двір будинку, що стояв самотньо, обгороджений високим парканом. Над ворітьми вивіска: «Вхід стороннім заборонено — небезпечно для здоров'я». То був карантин, куди привозили скажених собак і спалювали дотла, сюди ж потрапляли й зловлені бродячі пси, як можливі переносники епідемій, — цих не спалювали, а відправляли для науки або здирали шкуру; інших тварин з інфекційними хворобами тут же й лікували, якщо це потрібно було; коневі, наприклад, давали ліки аж до останньої хвилини життя, а знищували його тільки при одній-єдиній умові — при захворюванні на сап. Дуже рідкісна тепер ця хвороба, бо коней лишилися одиниці, хворіти на сап нікому.