Отож Альоша і Толик пішли знову на розшуки. Вони так само обирали перехожого по обличчю (тепер уже довго радячись), так само однаково запитували й пояснювали Бімові прикмети.
А Іван Іванович, ще на ліжку, вирішив: швидше на карантинну дільницю! Попередити собаколовів, розповісти прикмети, дати грошей, щоб сповістили, коли побачать. А може, Бім уже там. Пішов він від Толика в ніч проти четверга… три дні. Швидше, швидше!
Він узяв таксі й незабаром був біля воріт карантинної дільниці.
Крім сторожа, нікого не було (вихідний). А він на запитання Івана Івановича охоче й багатослівно відповідав:
— У четвер і в п'ятницю собак не ловили, а вчорашні є — сидять у фургоні. Скільки їх, лихий їх знає, не відаю, але є. Завтра прийде лікар і скаже: якого — в науку, якому укол, щоб заснув і — на шкуру, а буває, закопують із шкурою. На те й лікарі. Аякже! Буває, і палять дотла.
— А мисливські потрапляють? — спитав Іван Іванович.
— Рідко. Цих не нищать і в науку не віддають на розтерзання, а спочатку почекають хазяїна або дзвонять до Спілки мисливців — так і так, мовляв, розберіться. Аякже! На те й лікарі. Один такий там є, мисливський, — Іван казав, білий, запаршивлений, бездоглядний, сама хазяйка здала. Аякже! Може, в неї чоловік помер.
«Він чи не він?» — думав Іван Іванович і почав просити:
— Пропустіть до фургона, будь ласка. Шукаю свого собаку, чудового. Може, він сидить там. Пустіть.
Сторож був невблаганний:
— Чудових не садовлять. Садовлять шкідливих, щоб не розповсюджували зарази, — безапеляційно сказав він і переконано. І тут же обличчя його змінилося: він задер підборіддя й махнув рукою, немовби відсовуючи прохача від воріт, а той стояв за ними засмучений і безсилий щось зробити. Навіть сторож не хотів обминути спокусу показати свою владу, тому й сказав суворо — Бачиш? «Вхід заборонено». Читай і розумій, — показав він на рамку під склом, де золотими літерами було написано: «Вхід заборонено — небезпечно для здоров'я».
Іван Іванович уже втратив надію пройти в двір, одначе сказав:
— Ех ти! Чоловіче, чоловіче!.. Операція була. Од війни осколок носив ось тут. Приїхав, а Бім пропав.
— Як так? Більш як двадцять років носив осколок? Ось тут? — Сторож несподівано став самим собою, таким, як був на початку зустрічі. — Ти дивись! Розкажи кому — не повірить. Отож-бо ти… — Він не договорив фрази й примирливо запросив, відтягуючи засув: — Заходь. Та тільки нікому не кажи.
Іван Іванович відпустив таксі, сподіваючись, що він поведе Біма на повідку, й пішов до фургона. Ішов він справді з величезною надією: якщо Бім тут, то він зараз його побачить, приголубить, а якщо Біма немає, то, значить, він теж живий, знайдеться.
— Біме, мій любий Бімко… Хлопчик… Дурнику мій, Бімко, — шепотів він, ідучи двором.
І ось сторож розчинив двері фургона. Іван Іванович сахнувся й закам'янів…
Бім лежав носом до дверей. Губи і ясна порвані гострими краями жерсті. Кігті передніх лап налилися кров'ю.
Він дряпався в останні двері довго-довго. Дряпався до останнього подиху. І як мало він просив! Волі і довір'я — більш нічого.
Кудлатка, забившись у куток, завила.
Іван Іванович поклав руку на голову Біма — вірного, відданого, люблячого друга.
Закружляв ріденький сніжок. Дві сніжинки впали Бімові на носа й… не розтанули.
… А тим часом Альоша й Толик, ще міцніше здружившись, ішли містом. Питали вони, питали та й потрапили на ту ветеринарну дільницю, куди Толик колись водив Біма.
Там вони довідалися в чергового, що ніяких собак тут нема й що коли собака пропав, то його треба шукати насамперед на карантинній дільниці, бо там собаколови.
Наші два хлопчики були зовсім не тими, що можуть написати адресу: «На село дідусеві». Тому вони через годину, не пізніше, поспішали від автобусної зупинки пустирем на карантинний двір.
Назустріч їм вийшов з воріт Іван Іванович. Побачивши хлопців, він заквапився, а підійшовши, спитав:
— І ви сюди?
— Порадили нам, — сказав Альоша.
— Тут нема Біма? — спитав Толик.
— Не було його тут? — перепитав Альоша.
— Нема, хлоп'ятка… Біма тут нема… і не було. — Іван Іванович намагався приховати тягар на душі і біль у серці; це в його стані було дуже й дуже важко.
І тоді Толик, звівши густі чорні брівки і зібравши гармошку на лобі, сказав:
— Іване Івановичу… не обманюйте нас… будь ласка.
— Біма тут нема, хлоп'ятка, — повторив Іван Іванович уже твердіше й упевненіше. — Шукати його треба. Шукати.
Сніг порошив. Тихий сніг. Білий сніг.
Холодний сніг прикривав землю до наступного початку життя, який повторюється щороку, до весни.