Сивий як сніг чоловік ішов білим пустирем. Поруч з ним, узявшись за руки, два хлопчики ішли шукати свого спільного друга. І в них була надія.
І неправда буває святою, як правда. Так людина, що помирає, говорить своїм близьким. «Мені вже стало зовсім добре». Так мати співає безнадійно хворій дитині веселу пісеньку й усміхається.
А життя йде. Іде тому, що є надія, без якої відчай убив би життя.
Цілий день хлопчики шукали Біма. А ввечері, як уже смеркло, Толик провів Альошу на трамваї до «нашої» автобусної зупинки.
— А це ось — мій татусь, — познайомив Толика Альоша.
Хрисан Андрійович подав Толикові руку.
— Зрозуміло: друга, виходить, знайшов. А ти ж як, до Альоші в гості? Просимо, будь ласка.
За Толика відповів Альоша:
— Він потім приїде. І я приїду… до Івана Івановича. Ми будемо ще шукати.
— Ну гаразд. Нехай так. Вдома розкажеш усе як слід, а зараз — о-ондечки он! — іде наш автобус.
Перед посадкою Альоша віддав татусеві п'ятнадцять карбованців.
— Усі цілі. Не знадобилися.
— Теж зрозуміло, — засмучено сказав батько.
Толик помахав услід автобусу. Було й сумно розлучатися з новим другом, і радісно від того, що він є. Тепер Толик житиме, сподіваючись, що скоро знову зустрінеться з Альошею. А це ж бо Бім залишив такий чіткий слід на землі.
Вдома Толик впевнено сказав татові:
— Бім десь у місті. Неодмінно знайдемо. Ми знайдемо.
— Хто це — «ми»?
— Альоша, Іван Іванович і я… Знайдемо, ось побачиш.
— Хто — Альоша? Хто — Іван Іванович? — запитала мама.
— Альоша — хлопчик із села, батько в нього — дядечко Хрисан, а Іван Іванович — не знаю хто… добрий він… Бімів хазяїн.
— А навіщо ж тобі Бім, якщо знайшовся хазяїн? — спитав тато.
Толик не міг відповісти, він не розумів запитання — надто несподіваним і складним воно здалося йому.
— Не знаю, — тихо вимовив він.
А пізно ввечері, коли Толик спав і бачив уві сні, як Альошина корова лизала його шапку, тато і мама сперечалися в дальній кімнаті.
— Бездоглядним росте в тебе син, — з докором говорив тато.
— А ти де? — відрізала мама.
— Я на службі.
— А я ще гірше, ніж на службі. Ти пішов з дому, і все. А мені… мені сама чистота в печінках сидить.
— Хоч би хто хоч би де служив — у кожного є обов'язки, які він мусить виконувати чесно. Я кажу про інше: хто ж виховуватиме Толика? Ти чи я? Чи обоє? Тоді нам треба знайти спільну мову.
— Напевно, не ти і не я.
— А хто? — наполягав тато.
— Уся надія на школу, — відповіла мама уже спокійніше.
— І вулиця? — добивався тато.
— Хоча б і вулиця. А що в цьому? Усі діти на вулиці.
— А чесність, я питаю, чесність хто виховуватиме? — підвищив тепер голос тато.
— На ось, читай. А втім, я сама. Слухай. — Мама читала, вихоплюючи окремі фрази з газети: — «Організованість, невсипущий нагляд, суворий облік, вимогливість — ось чим виховується в людях чесність»… «Чесну людину треба піднімати на щит»… Чуєш: на щит! Та ну вас до дідька! — Мама впала на канапку долілиць.
Тато вже не хотів загострювати суперечку, він любив маму, і вона його любила, а мирився він завжди першим. Та й довгих незгод у них майже не бувало. І цього разу він примирливо сказав:
— Що ж, доведеться розібратися. Спробую я знайти Біма. Спробую. Хазяїн знайшовся, сюди Толик уже не притягне собаку, а якщо ми з тобою знайдемо його, то наш авторитет зросте в Толиних очах.
Ні, не ті слова сказав він, що крутилися на думці, не ті. Того вечора Семен Петрович уже не був спокійним і впевненим: син підростав і йшов повз батька; а він, рідний батько, не помітив цього в щоденних клопотах. Семен Петрович думав. Семен Петрович згадав, як бачив одного разу біля пивної на березі річки юнака, ще безвусого: він стояв біля стіни, похитуючись, не тримаючись на ногах, і кричав, і надривно плакав… Страшно стало від такої згадки. Семен Петрович з жахом уявив біля пивної свого Толика років через п'ять, і від цього здавило в грудях. Він підійшов до дружини, сів біля неї і спитав тихо, примирливо й для неї несподівано:
— А може, купимо Толикові гарного собачку?.. Або випросимо Біма в хазяїна, га? Добре заплатимо. Як ти гадаєш?
— Ох, не знаю, Семене, не знаю. Давай купимо, чи що.
Звичайно, Семен Петрович не зважив на маленьку обставину, що дружба й довір'я не купуються й не продаються. Не знав він і того, що Біма вже не знайдеш, якби він і захотів. Але Бім, наш добрий Бім, залишив слід і в душі Толикового тата. Можливо, це був докір сумління. Від нього ніхто й ніколи не втече, якщо він не схожий на ідеально пряму лозину: таку можна зігнути в дугу і, відпустивши при бажанні, випрямити, як вам завгодно. Та Бім тривожив Семена Петровича і вночі.