— Ти поглянь, поглянь лишень, Біме! — вигукнув Іван Іванович і нахилив ніс собаки до квітки.
Такого Бім уже не міг витерпіти — він одвернувся. Потім враз відійшов і ліг на галявинці, усім виглядом говорячи одне: «Ну й шукай свою квітку!» Розходження вимагали негайного з'ясування стосунків, але хазяїн сміявся Бімові у вічі щасливим сміхом. І це було образливо. «Ти диви, регоче!»
А той знову до квітки:
— Здрастуй, первісточок!
Бім зрозумів точно: «здрастуй» сказано не йому.
Ревнощі закралися в собачу душу, коли можна так висловитись, ось що трапилося. Хоча вдома стосунки нібито й налагодилися, але день для Біма випав невдалий: була дичина — не стріляли, побіг сам за птахом — покарали, та ще — квітка ота. Ні, все-таки і в собаки життя буває собаче, бо живе він під гіпнозом трьох «китів»: «Не можна», «Назад», «Добре».
Тільки не знали вони, ні Бім, ні Іван Іванович, що колись цей день, якби вони згадали, здався б їм величезним щастям.
У стомленому від зимового тягаря лісі, коли вже хоч і прокинулися, але ще не розкрилися бруньки, коли сумовиті пеньки зимової виручки ще не дали паростків, а вже плачуть, коли мертве побуріле листя лежить пластом, коли голі гілки ще не шелестять, а лише злегенька торкаються одна одної, — несподівано долинули пахощі проліска. Ледь-ледь уловні, але це — пахощі пробудженого життя, і тому вони трепетно-радісні, хоч майже й невідчутні. Дивлюся довкруг — а він, виявляється, поруч. Стоїть на землі квітка, малюсінька краплинка голубого неба, така проста й одверта первовісниця радощів і щастя, кому воно належить і доступне. Але для кожного — і щасливого, і нещасного — вона зараз — окраса життя.
Отак і серед нас, людей: є скромні люди з чистим серцем, «непомітні» й «маленькі», але з величезною душею. Вони ж ото й прикрашають життя, вміщаючи в собі усе найкраще, що є в людстві, — доброту, простоту, довір'я. Так і пролісок здається краплинкою неба на землі…
А через кілька днів (учора) ми були з Бімом на тому самому місці. Небо окропило ліс уже тисячами голубих цяточок. Шукаю, видивляюсь: де ж він, отой найперший, найсміливіший? Здається, ось він. Він чи це він? Не знаю. їх так багато, що отого вже не помітиш, не знайдеш — загубився серед тих, що прийшли за ним, змішався з усіма. А він же такий маленький, та героїчний, такий тихий, але настільки напористий, що, здається, саме його злякалися останні приморозки, підкорилися, викинувши вдосвіта білий прапор останнього інею на узліссі. Життя йде.
… А Бімові нічого з цього не дано зрозуміти. Навіть образився тоді, приревнував. А втім, коли було вже багато квітів, він і тоді не звертав на них уваги. При натасці ж поводився не дуже гарно: розхвилювався без рушниці. Ми з ним на різних ступенях розвитку, але дуже й дуже близькі. Природа творить за стійким законом: потреба одного в іншому, починаючи з найпростіших і закінчуючи високорозвиненим життям, скрізь — цей закон… Хіба зміг би я витримати таку жахливу самотність, якби не було Біма?
… Як вона потрібна була мені! Вона також любила проліски. Минуле мов сон…
А хіба не сон — сучасне? Хіба не сон це — вчорашній весняний ліс з голубизною на землі? Що ж: голубі сни — божественно-цілющі ліки, нехай і тимчасові. Звичайно, тимчасові. Бо коли б навіть і письменники проповідували тільки голубі сни, обходячи сірий колір, то людство перестало б дбати про майбутнє, сприйнявши сучасне як вічне і в майбутньому. Доля приреченості в часі й полягає в тому, що сучасне повинно стати тільки минулим. Не в людській владі наказати: «Сонце, зупинися!» Час невпинний, нестримний і невблаганний. Усе — в часі і в русі. А той, хто шукає лише стійкого голубого спокою, той весь уже в минулому, чи молодий він і дбає лише про себе, а чи старий — вік не мав значення. Голубе має свій звук, воно звучить як спокій, забуття, та тільки тимчасове — всього лише для відпочинку; таких хвилин ніколи не треба пропускати.
Якби я був письменником, то неодмінно звернувся б так: «О бентежна Людино! Хвала тобі навіки, мислячій, стражденній заради майбутнього! Якщо тобі захочеться спочити душею, йди напровесні у ліс до пролісків, і ти побачиш чарівний сон дійсності. Йди мерщій: за кілька днів пролісків може й не бути, а ти не зумієш запам'ятати чари видіння, дарованого природою. Йди, спочинь. Проліски — на щастя, кажуть у народі».