Ґустав Майрінк
Білий домініканець
Зі щоденника Невидимця
Вступ
Що означає фраза: «Пан А чи пан Б написав роман»? Ясно як божий день: хтось узяв на допомогу власну фантазію і вивів людей, яких зроду-віку не бувало, наділив їх сякими-такими переживаннями і приписав учинки, а ще пов’язав між собою їхні долі. — Приблизно так або майже так каже поширена думка.
Кожному-бо здається, що він точно знає, що таке фантазія, але мало хто здогадується, яка то чудесна сила — уява. Та й що можна сказати, коли, наприклад, рука, яка, мов якийсь знадібок, скоряється мозкові, ні з того ні з сього відмовляється виводити одне ім’я головного героя роману й натомість уперто шкрябає інше?
Чи не треба в цьому разі зупинитися й запитати себе, чи я таки це творю або ж моя уява — це щонайбільше магічний апарат, який діє на взір якогось приймача? Або ж того, що у радіотелеграфії зветься ще антеною?
Часом трапляється так, що серед ночі, уві сні, люди вскакують і нотують те, чому клопітного дня завадила стати на папері втома. Іноді саме вночі найкраще вирішуються проблеми, перед якими вдень думка безпорадно відступала.
Тоді-то кажуть, що без допомоги зазвичай сонної підсвідомості тут не обійшлось. Якби подібне сталося в монастирі, сказали б: «Мати Божа допомогла».
Хтозна, можливо, підсвідомість і Мати Божа — це два боки однієї медалі?
Ні, звісно ж, Мати Божа — це не тільки підсвідомість, але підсвідомість зі свого боку — це і справді як «Мати», що приводить на світ «Бога».
У цьому романі за головного героя якийсь Христофор Таубеншлаґ.
Поки що мені не пощастило з’ясувати, чи існував він насправді, проте я твердо переконаний, що Таубеншлаґ той не є тільки плодом моєї уяви. Кажу про це відразу, хай хтось і закидає мені прагнення до якоїсь ориґінальності.
Не варто докладно описувати, як створювалася ця книга: щоб розказати, як усе воно було, досить декількох слів.
Хотів би перепросити за ті кілька речень, якими я згадаю себе самого, бо, на жаль, цього не уникнути.
Довгенько я виношував загальними рисами сюжет роману у своїй голові, аж поклав його написати. Та перегодом узявся перечитувати написане і — о, диво! — зауважив, що в текст, поза моїм бажанням, чомусь уклюнулося прізвище «Таубеншлаґ». Ще ж і надто, фрази, якими я збирався мережити аркуші, під моїм пером самі собою змінювались, і виходило щось геть інакше, ніж те, що прагнув сказати. Тим-то дійшло до війни між мною й невидимим Христофором Таубеншлаґом, у якій він зрештою взяв наді мною гору.
Я хотів описати одне маленьке містечко, що живе в моїй пам’яті, проте постала зовсім інша картина, і картина, що наразі маячить мені перед очима, виразніша за ту, яка колись і справді пройшла перед моїм зором.
Зрештою, мені нічого іншого не лишалось, як упокоритися перед впливом того, хто звав себе Христофором Таубеншлаґом, здатися на його ласку, позичити йому, так би мовити, для писання мою руку й повикреслювати з книги все, що зродилося в моїй голові.
Припустімо, що той Христофор Таубеншлаґ — невидиме створіння, здатне якимось дивом впливати на цілком притомних людей і прибирати їх до своїх рук. А проте, постає питання, навіщо, щоб описати історію свого життя, він вирішив використати саме мене? Може, в цьому завинила пиха? Або потрібен був цілий «роман»?
Хай кожен відповість на це сам. А я тим часом лишу свою думку при собі. Можливо, мій випадок не одиничний, і завтра той Христофор Таубеншлаґ заволодіє ще котроюсь рукою… Те, що наразі викликає подив, завтра може ужитися. Можливо, ми наближаємося до давнього і водночас щоразу нового знання:
А що як фігура Христофора Таубеншлаґа — хіба що провісник, якийсь символ, машкара безформної сили у людській подобі?
Хто всі розуми поїв і гадає, буцімто він усьому — голова, того, звісно, вернутиме від думки, що людина лише маріонетка.
Коли одного разу, в процесі роботи над текстом, мене охопило подібне відчуття, я раптом замислився: може, Христофор Таубеншлаґ — то якесь окреме від мене «Я»? Чи скороминущий, задуманий і створений моєю уявою фантастичний образ, який увійшов у своє життя, — так трапляється з людьми, до яких часом навідуються видива, ба — точать теревені?