Вона з’являється так чітко і тілесно, що я голосно скрикую і мало не кидаюся до неї.
Але крик жаху в мені — в моїх власних грудях — крик жаху, в який зливаються відразу два різних голоси, в останню мить стримує мене:
«Згніти своє серце, Христофоре!»
«Згніти своє серце!» — лунає в мені, наче одночасно кричать мій першопредок і Офелія.
Привид зі світлим обличчям прямує до мене. Кожна бганка на вбранні така ж сама, якою була і за життя. Той таки вираз на виду, ті ж гарні замріяні очі, чорні довгі вії, брови на шнурочку, тонкі білі руки, — яскраво-червоні губи і ті дихають свіжістю. Хіба що коси її запнуто вуалькою. Вона ласкаво схиляється наді мною, я відчуваю, як б’ється її серце, вона цілує мене в чоло і обвиває руки навколо моєї шиї. Тепло її тіла проникає в мене.
«Вона ожила! — кажу я собі. — Понад усякі сумніви!»
Кров моя закипає, і недовіра поволі тане від солодкого відчуття щастя, проте голос Офелії кричить у мені дедалі тривожніше; ніби від безсилля й розпачу вона заламує собі руки:
«Не залишай мене! Допоможи!.. Бо він просто вдягнув мою маску!» — нарешті я чую щось розбірливе. Відтак голос уривається, наче рот зав’язали хусткою.
«Не залишай мене!» Це ж був заклик про допомогу! Він узяв мою душу зглибока!
«Ні, ні, моя Офеліє, ти, яка живеш у мені, я тебе не залишу!»
Я стискаю зуби, і холону… холону через недовіру. «Хто це «Він», який вдягнув маску Офелії?» — запитую я в своєму Дусі і наводжу оком на обличчя примари. Раптом лице її прибирає виразу безживної кам’яної подобизни, зіниці звужуються, так наче в них утрапив промінь світла.
Здається, якась істота блискавично стискається від страху, що її впізнають; це відбувається дуже швидко, але мені вистачає миті між двома ударами мого серця, щоб уздріти в очах примари замість мене самого крихітне відображення чиєїсь чужої голови.
Наступної хвилі привид сахається від мене і лине з розкритими обіймами до точильника, який, голосно плачучи від любові і щастя, обіймає його, покриваючи його щоки поцілунками.
Невимовний жах охоплює мене. Я відчуваю, як од страху волосся мені стає диба. Повітря, яке я вдихаю, паралізує мої легені, наче крижаний вітер.
Образ чужої голови, крихітної, мов головка пришпильки, а проте, виразніший і чіткіший за все, що може розрізнити око, стоїть переді мною.
Я стуляю повіки і намагаюся затримати цей образ у пам’яті. Примара знай маячить переді мною і водночас намагається вислизнути, вона блукає довкола, мов іскра в люстрі. Відтак я змушую її зупинитись, і ми дивимося одне на одного.
Це обличчя істоти, схожої і на дівчину, і на юнака, сповнене незбагненної, нетутешньої краси.
Зіниць очам бракує, вони порожні, як очі мармурової подобизни, і блищать як опал.
Легкий, ледь помітний, але ще страшніший через свою потайливість вираз всеруйнівної безжалісності грає на вузьких, безкровних, тонко окреслених губах, з трохи піднятими вгору куточками. Білі зуби виблискують під тонкою, як шовк, шкірою; жахливо шкіряться кістки.
Цей образ — то оптична точка між двома світами, здогадуюсь я; проміння якогось сповненого ненависті світу нищення зібрано в ньому, мов у лінзі. За ним ховається безодня будь-якого розпускання, і сам янгол смерті є хіба її блідим і жалюгідним відображенням.
«Що то за привид, який наразі прибрав риси Офелії? — питаю я себе злякано. — Звідки він прийшов? Яка сила всесвіту оживила його зображення? Він ходить, рухається, сповнений чарівності й доброти, а проте, це лише маска сатанинської сили. А що, коли демон просто скине маску і посміхнеться нам з пекельною підступністю і всього лише для того, щоб залишити двох бідних людей у відчаї і сумнівах?»
«Ні, розумію я, диявол би не відкривався не знати чого». І чи то першопредок шепоче в мені, чи це живий голос Офелії лунає в моєму серці, чи то безсловесне джерело власного пізнання озивається до мене, але тільки я розумію:
«Це безособова сила будь-якого Зла, що діє згідно з безмовним правом природи, творить чудеса, які насправді не що інше, як пекельна, маріонеткова мана, за яку править перегук протиставлень. Те, що носить зараз маску Офелії, це не якесь відчуване створіння, — це магічний образ з пам’яті точильника, що об’явився і втілився за особливих метафізичних обставин, перебіг і закони яких нам годі встановити. Можливо, він об’явився лише з диявольською метою ще більше розсунути ту безодню, яка відділяє царство мертвих від царства живих. Душа істеричної швачки, яка ще не влилась у чисту форму особистості, просочилася з медіумічного тіла, наче пластична магнетична маса, досі схована під оболонкою, і виплодила цього фантома з туги точильника. Це голова Медузи, символ нижньої сили тяжіння, яка змушує закам’яніти. Це її робота, хай тут і в малому масштабі. Це вона приходить до злидарів, благословляючи їх, як Христос. Це вона крадеться, як тать уночі, у людські домівки.