«Він перетворився на чудила, як і його дід, — чув я, як шепотіли старі люди, коли стрічав їх у місті. — З місяця на місяць ведеться йому дедалі гірше».
«Він зледащів і цілими днями мух ловить! — бурчали роботящі. — Хіба хтось бачив, як він працює?»
Згодом, коли я вже став дорослим, чутки поступилися перейшли у стійку думку: «Він має хижий погляд, обминайте його десятою дорогою. Його око завдає біди!» І баби на Ринковому майдані простягали мені «вила» — широко розчепірені вказний і середній пальці, — щоб захиститися від чаклунства, або ж хрестилися.
Потім пішла поголоска, що я вампір, лише зовні схожий на живу істоту, який висмоктує кров у дітей уві сні, а коли на шиї немовляти помічали дві червоні цятки, то говорили, що це сліди моїх зубів. Багато хто нібито бачив мене уві сні напіввовком-напівлюдиною і з криком тікав, зауваживши мене на вулиці.
Місце в саду, де я полюбляв сидіти, вважалося зачарованим, і ніхто не наважувався ходити на наш сутісок. Низка дивних подій накинула всім цим чуткам подобу істини.
Якось пізнього вечора з дому горбатої швалі вибіг великий кудлатий собака — на вигляд справжній хижак, — якого ніхто раніше не зустрічав, і діти на вулиці загукали: «Вовкулака! Вовкулака!»
Якийсь чоловік вдарив його сокирою по голові і забив.
Майже в той таки час з даху впав камінь і влучив мені у голову, і коли наступного дня мене побачили з завоєм на лобі, то подумали, що нічна мара — то я, і рана вовкуна перетворилася на мою.
Потім сталося так, що якийсь місцевий волоцюга, якого вважали божевільним, серед білого дня на Ринковому майдані злякано підніс руки, коли я вискочив з-за рогу, і зі спотвореним обличчям, наче вздрів диявола, впав на бруківку мертвий.
Іншого разу жандарми тягли по вулиці якогось чоловіка, який щосили виривався і голосив: «Як я міг когось убити? Я цілий день проспав у сараї!»
Я випадком проходив мимо. Щойно бідолаха мене помітив, як упав на долівку, витикаючи мене пальцем, і закричав: «Пустіть мене, ондечки йде він! Він ізнову ожив!»
«Усі вони бачать у тобі голову Медузи, спало мені одного разу на думку, бо подібне траплялося занадто часто. Вона живе в тобі. Хто її бачить, той вмирає, а хто лише передчуває, жахається. Ти-бо бачив у зірцях примари те, що несе смерть і що живе у кожній людині. І в тобі теж. Смерть угніздилась у людях, отож вони її не бачать. Вони не несуть Христа, себто вони не Христофори. Вони несуть смерть. Смерть переточує їх зсередини, наче хробак. Той, хто розкрив її в собі, подібно до тебе, тому дано її побачити. Для нього вона стає від-битком, тобто чимось, од чого належить боронитися».
І справді, земля рік від року ставала для мене чимраз темнішою долиною смерті. Куди б я не глянув, усюди у формі, слові, звуці, жесті відчував, як бере мене в обладу страшна хазяйка світу: Медуза з прекрасним, а проте, таким жахливим обличчям.
«Земне життя — це постійне болісне народження щомиті нової смерті». Це відчуття не покидало мене ні вдень, ані вночі. — Життя необхідне лише як одкровення смерті. Ця думка перевертала в мені всі звичайні людські почуття.
Бажання жити видавалося мені злодійством, крадіжкою власної сутності, а неможливість померти наводила на думку про гіпнотичні узи Медузи, яка, здавалося, говорила: «Я хочу, щоб ти залишався злодієм, грабіжником і вбивцею, і так поневірявся по землі».
Слова Євангелія «Хто полюбить свою душу, той погубить її, хто зненавидить її, той збереже»[13], мало-помалу проступали з темряви, як променистий потік світла. Я збагнув їхній сенс. Те, що має рости, — це мій першопредок. Мені ж випадає маліти!
Коли той волоцюга звалився без духу на Ринковому майдані, і його обличчя почало застигати, я стояв у юрбі, що стеклася до нього, і в мене було моторошне відчуття, ніби його життєва сила, як свіжий подих, входить у моє тіло.
Так ніби насправді я був якимось упирякою-вовкулаком, з таким усвідомленням провини я вислизнув тоді з натовпу, несучи з собою огидне відчуття: моє життя тримається в тілі тільки за рахунок того, що воно підкрадає в інших. А тіло — лише блукаючий труп, який перехитрив могилу, і живцем гнити, подібно до Лазаря, мені перебиває хіба що відчужений холод мого серця і моїх відчуттів.
Спливали роки. А проте, висновував це я лише з того, як сивіло волосся мого батька, а сам він виходив з літ і чимраз виразніше хилився під їхньою вагою.
Щоб не призводити людей до зайвих забобонів, я дедалі рідше виходив з будинку, аж, нарешті, приспіла година, коли просидів удома цілісінький рік і навіть жодного разу не зійшов до лавки в саду. Я подумки переніс її до своєї кімнати, сидів на ній годинами, і при цьому близина Офелії проймала мене. Це були ті рідкісні години, коли царство смерті не мало наді мною влади.