Батько мій ні з того ні з сього став справжнім мовчальником. Бува, за кілька тижнів ми не перекинемося з ним ані словом, хіба вранці привітаємось, а ввечері дамо одне одному на добраніч.
Ми майже зовсім відвикли від розмов, але здавалося, що думка вторувала нові шляхи для комунікації. Кожен із нас раз у раз вгадував, що потрібно іншому. Так одного разу я простягнув батькові якусь річ, іншим разом він приніс мені книгу з шафи, перегорнув і простягнув мені її, відкривши саме на тих словах, над якими я наразі сушив собі голову. По ньому я бачив, що він почувається, мов пан над панами. Часом я ловив на собі його пильний погляд, в якому світився вираз глибинної втіхи.
Інколи ми обидва знали напевне, що годинами думаємо над одним і тим самим; образно кажучи, з духовного погляду ми крокували в ногу, аж так що невисловлені думки і ті перетворювалися на слова, зрозумілі нам обом. Але це було не так, як колись, коли слова забігали наперед або ж спізнювалися, проте завжди не вчасно, це було, радше, продовженням якогось загального розумового процесу, а не просто шуканням шляху чи зародком духовного спілкування.
Такі моменти настільки живі в моїх спогадах, що все, аж до найдрібніших деталей, постає переді мною, коли згадую ці хвилини.
Наразі, коли це списую, то знову чую голос мого батька, слово в слово, кожну інтонацію, як тоді, коли він завів мову до мене, а я у своєму Дусі запитував себе про сенс свого дивного безживного заціпеніння.
Він мовив тоді: «Нам усім судилося захолонути, але більшості людей це не дозволяє жити далі, і тоді надходить смерть. Є два види вмирання.
У багатьох людей у смертну годину відмирає майже все їхнє єство, тим-то про них можна сказати: від них нічого не залишилося. Декого переживають учинені ним справи: його слава і заслуги живуть ще певний час, і дивом залишається і його форма, бо таким людям ставлять пам’ятники. А що «добро» або «зло», важать у цьому мало, то це видно вже з того, що великих руйнівників, як Нерон або Наполеон, і тих увічнено в камені. Це залежить тільки від масштабу дій. Як кажуть спіритисти, самогубці або люди, що знайшли кінець у жахливий спосіб, ще якийсь час лишаються на землі. Я схиляюся до думки, що на медіумічних сеансах або в будинках з привидами зримо і відчутно об’являються не примари мертвих, а їхні справжні подобини разом з явищами, що супроводили їхню смерть, як ніби магнетична атмосфера місця цілком зберігає те, що сталось в минулому, і часом відтворює його знову в сьогоденні.
Чимало ознак, які виявляються у процесі заклинання мертвих в Стародавній Греції, до яких вдавався, приміром, Терезій, підтверджують, що так воно і є.
Смертний час — це тільки момент катастрофи, коли все, ще не зруйноване за життя в людях, звіює буревій. Можна сказати і так: хробак руйнування спочатку вгризається у менш важливі органи: так воно з віком. А ось коли ж його зуб зачіпає стовпи, що тримають життя, розвалюється вся будівля. Це природна річ.
Подібний кінець спіткає і мене, бо і моє тіло містить забагато елементів, перетворити які чарами алхімії понад мої сили. Якби не ти, мій сину, я мав би повернутися, щоб у новому земному втіленні довершити перерваний чин.
У книгах східної мудрості написано: «Чи зродив ти на світ сина, чи посадив дерево і чи написав книгу? Тільки тоді ти можеш братися за Велике Діяння…»
Щоб ізнову, крий, Боже, не втілитися, жерці й фараони Стародавнього Єгипту загадували бальзамувати свої тіла. Вони кров з носа хотіли спекатися спадку в вигляді своїх тілесних клітин, яка б змусила їх повернутися до земних діянь.
Земні таланти, хиби й вади, знання і здібності — це властивості тілесної форми, а не душі. Як остання гілка нашого роду, я успадкував тілесні клітини моїх предків. Вони передавалися з покоління в покоління і нарешті дійшли до мене. І я відчуваю, що ти зараз думаєш: «Хіба таке буває? Як можуть клітини діда передаватися батькові, так щоб рожденик не помер до народження нащадка?»
Але спадкування клітин відбувається інакше. Вони з’являються не відразу у зародку чи у немовляти, і не грубо чуттєвим робом, як воду з однієї посудини переливають, бува, в іншу. Успадковується особливий індивідуальний порядок кристалізації клітин навколо центральної точки. Але й це відбувається не відразу, а поступово. Ти ніколи не помічав тієї чудасії, над якою частенько глузують, що підтоптані паничі, маючи улюбленого пса, з часом накидають йому свою подобу? Тут відбувається астральне переміщення «клітин» з одного тіла в інше: на тому, що людина любить, позначається її єство. Хатні тварини тільки тому такі зміщанська мудрі, що на них астрально перенесені людські клітини. Що щиріше люди люблять одне одного, то більше їхні клітини змішуються між собою, то щільніше вони зливаються, аж, урешті-решт, по мільярдах років, доскакують ідеального стану, коли все людство перетворюється на єдиний організм, зібраний із тьми-тьменної особистостей. Того таки дня, коли помер твій дідо, я, його єдиний син, став останнім у нашого роду.