Я йду до свого рідного затону і збираюся писати. Що? Кому? Я цього не знаю. Може, списати капелану про те, що думаю поїхати і побачити світа?
Я застругую перо, сідаю, і мене миттю змагає втома; я опускаю голову на руки і засинаю.
Поверхня столу відлунює у такт моєму живцеві, згодом здається, що то не серце б’ється, а гупає молоток, і я уявляю, що стукаю сокирою в металеві двері, що ведуть у підвал. Коли двері падають з іржавих завіс, я бачу, як до мене плентає старий, і цієї миті прокидаюся. Чи справді я прокинувся? Переді мною у моїй кімнаті стоїть той таки старий, живий і дивиться на мене старечими згаслими очима.
Те, що досі тримаю в руках перо, підказує мені, що я не сплю і маю ясну голову.
«Здається, я вже десь бачив цього химерного незнайомця, — міркую я про себе, — але ж чому в цю добу року на ньому хутряна шапка з вухами?»
— Я постукав тричі в двері, ніхто не відповів, от я і зайшов, — каже старий.
— Хто Ви? Як Вас звати? — питаю я, спантеличений.
— Прийшов я за дорученням Ордена.
Якусь хвилю я розкидаю мізками, чи не примара це, бува, переді мною? Старече обличчя з тремтячою чудною борідкою так не пасує до жилавих рук трударя!
Якби те, що бачу, стояло б на картині, я б сказав, що її звідкись змальовано. Щось дивне є в пропорціях цієї людини! І великий палець на десниці скалічений! Це мені теж видається до болю знайомим.
Я потайки смикаю незнайомця за рукав, аби переконатися, що я не жертва галюцинації, і супроводжую цей рух жестом: «Прошу, сідайте!»
Старий анічичирк і стоїть, як пень.
— До нас прийшла звістка, що помер твій батько. Він був одним із нас. Згідно з законом Ордена тобі як його рідному синові випадає рушити його стопами. Я питаю тебе: чи скористаєш ти з свого права?
— Мав би за велике щастя належатися до того ж таки братства, за члена в якому був колись і мій батько, та я не знаю, до якої мети змагається Орден і яке його завдання? Чи можна мені дізнатися більше?
Згаслий погляд старого блукає по моєму обличчю:
— Хіба батько ніколи з тобою про це не говорив?
— Ож-то й воно. Натякав та й годі. Хоча з того, що у передсмертний час він одягнув щось на кшталт орденського вбрання, я можу виснувати, що він належав до якогось таємного товариства. Ось, мабуть, усе, що я знаю.
— Тоді я тобі розкажу… З несказанних давен на землі існує коло людей, яке рядить долею людства. Без нього давно зайшов би хаос. Всі великі проводирі народів були сліпим знаряддям у наших руках, адже вони не були висвячені на братчиків. Наше завдання полягає в тому, щоб знищити різницю між бідністю і багатством, між паном і наймитом, тямущими й невігласами, гнобителем і пригнобленим, і з тієї долини скорботи, яку називають землею, витворити рай, країну, де слово «страждання» буде невідомим. Тягар, під яким знемагає людство, — це особистий хрест кожного з людей. Світова душа розкололася на окремі створіння, через це постало таке безладдя. З многоти знову створити єдність, — ось чого ми прагнемо.
Нам служать чесні душі, та й жнива вже не за горами. Кожен має бути сам собі жерцем. Юрба дозріла, щоб скинути ярмо духовенства. Краса — єдиний Бог, якому людство відтепер поклонятиметься. Проте їй потрібні подвижники, які вказали б їй шлях до вершин. Тому ми послали в світ миследумний потік батьків Ордена, який пожежею запалить мізки людей, щоб спопелити велике божевілля, що його являє собою вчення індивідуалізму. Це буде війна всіх в ім’я всіх! З пустелі створити сад — це і є завдання, яке ми перед собою поставили! Хіба ти не відчуваєш, що все в тобі волає до дії? Чого ти сидиш тут і мариш? Вставай, рятуй своїх братів!
Миттю я запалююся, мов божевільний. «Що мені робити? — питаю я. — Кажіть, що мені робити! Я готовий віддати життя за людство, коли на те пішлось. Які умови поставить переді мною Орден, аби мені належатися до нього?»
— Сліпа покора! Забути про всі свої бажання! Завжди працювати на спільноту і ніколи для самого себе! Це шлях з пустелі многоти в благословенний край Єдності.
— А звідки я знатиму, що мені робити? — питаю, заскочений раптовим сумнівом. — Якщо мені судилося стати вождем, то чого я вчитиму?
— Хто вчить, той вчиться. Не питай мене про те, що я тобі накажу робити! Тому, кому Господь дає службу, він дає і розум. Іди і говори! Думки увіллються в тебе, цим не переймайся! Чи готовий ти дати клятьбу покори?