— Бідолаха…
— Вельми вдячний за співчуття.
— Якби знала, що ви…
Мовлено це було зовсім не чоловіком, але — бас… І тут він здогадався й майже весело вигукнув:
— Та війміть з рота апаратик і говоріть своїм натуральним голосом. Він у вас, до речі, не тільки не бас, а й взагалі не чоловічий. Бо ви, смію вас запевнити, не чоловічої… гм-гм… статі. Ви належите до так званої прекрасної половини роду людського.
— Колись належала до прекрасної половини, а тепер… а тепер мені байдуже, до кого я належу.
Новорічний гість механічно взяв зі столу фотографію, підніс її ближче до очей і зненацька вигукнув:
— Звідки у вас моє фото?
З цими словами Санта-Клаус зняв з голови шапку і парик, віддер бороду та густі брови, і Джо приголомшено завмер… Але не тому, що перед ним стояла молода жінка літ двадцяти (про те, що під машкарою Санта-Клауса ховається жінка, він здогадався раніше), а тому, що дівчина, яка так невдало зіграла роль грабіжника, була як дві каплі води схожа на… Дженні Стівенс, покійну дружину покійного винахідника голографічного пристрою Едгара Стівенса. Хіба що молодша на вигляд.
— Дженні? — мимовільно вихопилося в нього.
— Звідки ви знаєте моє ім’я? — запитала вона неприродним басом.
— Говоріть своїм звичайним голосом! — нетерпляче вигукнув Джо. — Я не можу повірити, що ви… Дженні. Це якась містика.
Вона відвернулась, витягла з рота кругляк, що імітує голос, і вже своїм звичайним, досить мелодійним голосом сказала:
— Так, я Дженні. Але звідки ви мене знаєте?
— Дженні Стівенс? — нічого не міг він збагнути.
— Ні, я Ленгдон. Дженні Ленгдон я. А Стівенс — це прізвище по чоловіку моєї покійної сестри. Вона теж Дженні. Чому ви так здивувалися?
— Але ж є від чого, — і вражений детектив опустився на стілець, все ще недовірливо оглядаючи свою гостю.
Кілька хвилин Джо мовчав.
— Послухайте… — нарешті оговтався він. — То ви — сестра Дженні Стівенс? Ніколи не думав, що познайомлюся з сестрою Дженні за таких… таких своєрідних обставин.
— Звідки ви знаєте мою покійну сестру Дженні? — запитала вона досить настирливо, і від її розгубленості та відчаю не лишилося й сліду. — І чому у вас на столі її фото? Ви хто такий?
— Взагалі, у даній ситуації повинен запитувати я, — усміхнувся Джо. — Та гаразд, відповім. Вашу покійну сестру Дженні Стівенс я знаю тільки з фотографії. Не так давно цікавився справою, яка згодом називалася “Привид на віллі “Двох щасливців”.
Дівчина відступила від нього на крок.
— То ви… Джордж Лі? (Джо кивнув). Так ось кого я хотіла пограбувати?.. — Вона нервово засміялась.
— Послухайте, ви справді… ну, реально існуєте чи просто примарились мені в новорічну ніч?
— На жаль, я справді існую.
— Чому це — на жаль?
— Життя таке, що радіти не доводиться. Втім, як би я хотіла, щоб наша зустріч з вами виявилася сном. Але… я справді завітала до вас із пістолетом, і ви можете подзвонити в поліцію.
— Не будемо їй псувати новорічну ніч. Тим більше, що це і без нас є кому робити.
— То ви детектив Джордж Лі? Той Лі…
— Той…
Вона різко звела голову, хитнула нею, відкидаючи за спину світле хвилясте волосся.
— Хай я наївна, від безвиході взялася за пістолет, а ви… Досвідчений детектив, і раптом теж… схопилися за пістолет. Я думала, що ви й справді маніяк, як про вас тоді писали газети. А сьогодні переконалася, що ви при своєму розумі.
— Принаймні намагаюся ним користуватися.
— Навіщо ви тоді таке вчинили? — вже гнівно запитала вона. — Привид — то було майже живе, рельєфне зображення моєї сестри, нещасної Дженні. Єдина пам’ять про неї, а ви…
Джо мовчав.
— Не знаєте, що говорити?
— Знаю. Але мене дивує різка переміна у вашій поведінці. Виявляється, ви навіть можете допитувати. Ще мить — і ви почнете вдаватися до моралі. Тим більше, що ви прийшли сюди, здається, не з біблією в руках.
— Коли вже я познайомилась із вами, то хочу все знати до кінця. Отже, навіщо ви стріляли у привид? Ви вдруге вбили Дженні.
— Емоції…
— Можливо. Але ви знищили винахід Едгара Стівенса.
— А хто, крім мене та вас, знає, що то — винахід якогось там Едгара Стівенса? (Дженні мовчала). Ось так… Але попри все я картаю себе, що тоді так вчинив, Хоча й не міг інакше.
Дженні зло примружила очі, що враз потемніли.
— Ви… закохалися в зображення моєї покійної сестри?
— Не знаю, — Джо усміхнувся. — Можливо. А можливо, й ні. Адже вона була для мене, як мрія. Мрія про нездійсненне щастя.
— Мабуть, ви маєте рацію, — вже трохи заспокоїлась гостя. — Покійна Дженні і справді була, як мрія про щастя. Але ви так і не відповіли на моє запитання: чому ви стріляли в годинник?
— Не міг. Зрозумійте мене, не міг стерпіти, що її зображення перетворили в цирк. Балаган. Коли демонструвалося її зображення, з публіки кричали… А втім, мені ні до чого повторювати ті непристойності… Але й це ще не все. Мій друг, якому я найбільше вірив, вирішив розбагатіти на винаході Едгара Стівенса. Він і продав годинник циркачам. І довести, що так званий привид — то винахід інженера Стівенса, було вже неможливо. Цей винахід привласнили інші й викачували з нього гроші. Годували ним пересичену і вульгарну публіку. І тоді я вирішив: якщо винахід украли у Едгара Стівенса, якщо така несправедливість, то хай краще він не належить нікому. І у відчаї вхопився за пістолет…
— Ви гадаєте, що це — вихід?
— Це глухий кут. Але вчиненого вже не виправиш, тепер сам розумію, що вчинив дурість, що треба було боротися іншими методами. — Помовчав. — А тепер у мене до вас одне запитання. Чому у вас однакове ім’я з вашою сестрою?
— Мій тато дуже любив мою маму. — Дівчина вперше усміхнулась, і світлі очі її засяяли, як дві чисті росинки, коли після дощу вигляне сонце. — Як народяться дочки, казав він, то хай усі будуть зватися на честь мами… А мама тата дуже любила і казала: як будуть хлопчики, то будуть зватися всі на честь тата… Але хлопцям не судилося з’явитися, народжувалися дівчата. Нас з’явилося на світ двоє, і обох тато в честь мами назвав Дженні: Дженні велика і Дженні маленька. Так мене в домі і звали: маленька…
— А де зараз ваші батьки?
— На тім світі.
— Вибачте, не знав. Що з ними скоїлось?
— Загинули в авіакатастрофі. Зненацька. Вони кудись собі летіли нашим стареньким птахольотом, а поліція саме переслідувала гангстерів. Ті відстрелювались і вцілили в птахоліт мого тата… Ми, Дженні, залишилися удвох.
— Пробачте, а де ви мешкаєте?
— Неподалік од вас, у сусідній віллі наймаю кімнату.
— Дивно. І чому я вас раніше ніколи не зустрічав?
— Не знаю. — Вона всміхнулась, уважно його розглядаючи. — А знаєте, — раптом вигукнула вона дзвінко і весело, — я, здається, десь вас бачила. Ви бігаєте вранці?
— Раніше траплялося…
— От я раз і бачила вас, як ви бігли. Ще й подумала: щасливий чоловік, коли бігає… Певно, життєрадісний, збирається довго жити. Бо з відчаю чи горя вранці бігати не будеш.
— Я радий, що ми все ж таки познайомились.
— Але яким способом? — вона спалахнула. — Скажіть, тільки чесно. Я видалась вам… ну, смішною? З пістолетом?
— Спершу ні.
— Спасибі й на тім. Повірте, Джордже, тільки у відчаї, з безвиході зважилась я на таке. Тому не судіть бідну дівчину надто суворо.
— Оскільки я сам засуджений, то не маю ніякого морального права судити ще й бідну дівчину.
— Вам весело, а мені не до сміху! — Вона притулила руки до лиця, що враз запашіло, а коли опустила їх через мить, то лице вже було білим. — Послухайте! — раптом сердито вигукнула вона. — Чому ви дивитесь на мене так насмішкувато? Можете ви хоч кілька секунд побути серйозним? Я хочу… я вимагаю, щоб ви мене вислухали без іронії та шпильок.
— Я — сама серйозність найвищого гатунку.
— У ваших очах спалахують веселі іскорки! — вигукнула вона. — Негайно їх погасіть!