ВЕДУЧИЙ: Ах, як цікаво! Невже віднині серед нас не буде жодного похмурого чи незадоволеного суб’єкта?
ВАН ГОФФ: Так, не буде: Віднині всі стануть радісними та щасливими. Таблетки досить дешеві, а деяким категоріям населення, наприклад, робітникам, вони будуть видаваться безплатно і в необмеженій кількості. Піклуючись про здоров’я громадян Міста, муніципалітет замовив сто тисяч тонн таблеток РЗ. Фірма “Здоров’я. Вік XXI” уже почала масовий випуск моїх таблеток. Невдовзі наше місто стане першим у світі містом, у якому будуть всі веселі, радісні і задоволені — життям, собою, роботою, суспільним ладом.
ВЕДУЧИЙ: Безробіття… Високі ціни… Інфляція… Дорожнеча… Безнадія… Поганий настрій… Злість… Критиканство… Що вони тепер важать в порівнянні з таблетками РЗ!
ВАН ГОФФ: 3 усіма цими негативними факторами ми будемо боротися з допомогою таблеток РЗ. Ковтнув таблетку РЗ — і вже ти усім задоволений, щасливий і радісний.
Потім було передано інтерв’ю з першим щасливцем, який регулярно вживає таблетки РЗ.
На екрані з’явився веселий і безжурний тип, який посміхався на всі боки, щось насвистував і взагалі перебував на вершині блаженства. Придившись до того кретина, Кларнес і Лі одночасно вигукнули:
— Та це ж… Майкл Джексон!!!
Джо ударом кулака по клавіші вимкнув телестіну…
XXVI
Вони провели Х’юлетта Кларнеса до його службового птахольоту з двома голубими літерами “КС” на борту, почекали, доки він, піднявшись у повітря, зробить над ними коло, помахали йому і мовчки повернулися до своєї кімнати.
Усміхнулися одне одному.
— Нарешті ми вдвох.
— Як твоя рука, Джо?
— О, навіть обняти тебе зможу! — вигукнув він І пригорнув до себе Дженні. — Який я радий, що ми нарешті вдвох. Ми і наше щастя. І всі наші біди і злигодні залишилися вже в минулому, а попереду нас чекає тільки радість любові!
І обом у ту мить було затишно і добре і не хотілося більше згадувати минуле. В цьому жорстокому і безжалісному світі, де людина — наче пилинка на вітрі, вони знайшли одне одного, витримали удари долі, зберегли свою любов, і тепер їм вірилось, що як нагорода за все, їх чекає щастя.
Та ідилія виявилась недовгою.
Першою від рожевого сну-марення прокинулась Дженні.
— Помріяли, і досить. Дорогий мій, у нас немає ані цента. І роботи — теж. І безхмарного щастя попереду, мабуть, не буде. Зараз зле, а буде ще гірше.
— Але ми за своє майбутнє ще поборемось!. — енергійно вигукнув Джо, сповнений, як ніколи, бажанням відразу ж узятися за справу. — Робота буде. Принаймні в мене. Злочинність у нас росте і збільшується замалим не щодня. Отже, детективи без роботи ніколи не залишаються.
Він підійшов до відеоекрана і набрав код контори приватних детективів, у якій служив два десятиліття.
— Хелоу! — недбало кинув черговому. — Вас турбує Джордж Лі. Якщо у вас є яка-небудь до дідька заплутана історія, можете підкинути її мені. Я чудово відпочив і з нудьги можу взятися за яку-небудь небанальну справу.
— На жаль, містере Лі, — сухо і аж надто ввічливо почав черговий, — нічим не можу вас порадувати. Ви, очевидно, вже знаєте, що нашу контору приватних детективів у містера Ейча за 158 мільйонів доларів купила фірма “Бакалія”. (Джо тільки скривився. Таки сталося!) Згадна фірма провела реорганізацію нашої контори і склала списки тих детективів, на послуги яких фірма розраховує. Вашого прізвища на превеликий жаль, у тому списку немає. На все добре, містере Лі!
Джо закляк біля згаслого екрана
— Джо-о! — крикнула Дженні і, детектив схопився. — Що це таке? Чому ця мерзенна садистська книжка зберігається в тебе вдома?
В її руках був посібник “Самогубство. Інструкція для здійснення”. Дженні була бліда.
— Як це розуміти, Джо? — на очах у неї виступили сльози. — Невже ти… Коли я побачила цю книгу, мені стало страшно. І бридко. Від самої лише думки, що ти… ти… Ні, ні, — закричала вона, — цього не може бути!
— Це посібник покійного Едгара Стівенса, — поспішив він її заспокоїти. — Дотримуючись однієї з інструкцій цього посібника, він і наклав на себе руки.
— Не смій більше й хвилини тримати в себе це гендлярство смертю! — Вона шарпнула книгу, розірвавши палітурку. — Ось!.. Ось!..
— Постривай! — кинувся до неї Джо.
З розірваної палітурки щось випало… Невже якийсь документ?
Він підняв з підлоги аркуш тонкого паперу, складеного вчетверо, розгорнув його, пробіг очима.
— Дженні!.. Ти навіть не уявляєш, що ти знайшла! Це, — помахав він аркушем, — власноручне креслення голографічного винаходу Едгара Стівенса. Чуєш?.. Так званий “Привид Дженні”. Так ось де небіжчик заховав своє креслення!
Джо не знаходив собі місця.
— Справедливість буде відновлено! — вигукнув він. — Справедливість буде відновлено!
— Яка там справедливість! — скептично сказала Дженні. — Краще б я не шарпала той довідник. Винахід все одно хтось привласнить. Який-небудь ван Гофф.
— Ні, Дженні, ні. Я докладу всіх зусиль, щоб цей винахід ніхто не привласнив. Його буде повернено науці. Людству!
— Любий мій, цей папірець аж нічого не змінить у нашому житті, — зітхнула Дженні. — Мене зараз цікавить інше. Що тобі сказали в конторі? Є в них робота чи нам уже пора простягти ноги?
— Розумієш… — почав обережно, і вона все зрозуміла.
— Можеш далі не говорити.
Вона опустилася на диван, плечі її затремтіли. Він присів поруч, пригорнув її.
— Ми парії! — крізь сльози вигукнула вона. — Парії суспільства! Нікому не потрібні. Нас викинули за борті
— Ще не все втрачено. Я придумав.
— Ні, Джо, втрачено все. У мене таке відчуття, що найбільша невдача нас іще чекає попереду.
Він підбадьорливо посміхнувся і впевнено сказав:
— І все ж я певний, що ми вистоїмо. Ти пам’ятаєш, Дженні, що сказав один мудрий чоловік: “Кінець життя не такий трагічний, як кінець любові”? Нам треба зберегти свою любов.
— Гаразд, — витерла вона сльози, — будемо боротися, — голос у неї став чомусь хрипким. — Спробую написати ще один “рожевий” роман. Але для цього мені потрібно двадцять днів. А певніше — місяць. Чи є він у нас?
Джо нічого не встиг відповісти, бо екран відео засвітився і на ньому з’явилась панель із пультом. На панелі замиготіли індикатори.
— Добрий день, містере Лі! — чітко вимовляючи слова, сказав механічний голос. — У зв’язку з тим, що ви не заплатили у перші три дні місяця за квартиру, завтра ви будете примусово виселені з вілли містера Банча. Прошу підтвердити прийняття моєї інформації!
— Інформацію прийняв, — озвався Джо.
— На все добре, містере Лі! — екран згас.
— На все добре, — повторив Джордж і задумався. — Хотів би я знати, за якими морями-горами ховається те добро, якого мені всі бажають?
— Будемо збиратися, мій любий, — підійшла до нього Дженні і ласкаво зазирнула йому в очі. — Пора… Ось тільки не знаю, куди ми підемо, дорогий мій детективе.
— Я теж не знаю. — Мабуть, світ за очі, моя мила!
— Що ж, мене влаштовує така адреса, — сказала Дженні. — Головне, що ми удвох. Це вже теж перемога.
Зібралися швидко, за годину.
Вийшли у двір із сумками в руках, склали свої пожитки в птахоліт, востаннє глянули на віллу, імітовану під псевдофортецю (куди буцімто не долітають житейські бурі). На її фронтоні неоновим сяйвом (і це серед білого дня!) горів популярний у Місті біблійний вислів — він прикрашав навіть хол військового відомства:
“І ти спізнаєш істину, і істина зробить тебе вільним”.
— Звичайно, — погодився Джо. — Нас вона вже зробила вільними.
І взяв за руку Дженні.
— Нам час, кохання моє…
Мить — і птахоліт уже був у повітрі, зробив коло над Містом і зник за обрієм.
