Білий попіл. Іларіон Павлюк
Частина 1
Розділ 1
Це неначе сон. Може, це і є сон, чудовий сон… Вона дивиться мені в очі, а за її спиною — безкінечне біле світло полуденного сонця, помережане листям.
Я не пам’ятаю її імені, але ніколи не забуду обличчя.
— Я хочу бути з тобою завжди, — кажу. — І зістаритися разом із тобою.
— І вмерти в один день? — питає вона, грайливо схиливши голову.
— Вмирати я взагалі не хочу…
Нахиляюся, щоб поцілувати її у щоку, але останньої миті вона повертається, і я недоладно цілую в ніс. Вона заливчасто сміється, закинувши голову й вигнувши свою прекрасну тонку шию. Хочу обійняти, та вона вмить випручується й дуже серйозно дивиться на мене.
Розумію, що минув час, вона подорослішала і стала ще чарівніша…
Тоді знімаю зі своєї шиї хрестик. На білій емалі — тонкий золотий силует розіп’ятого Христа й дрібні личка янголів, сумно схилені долу… Ніжно надіваю на неї цей свій подарунок, і вона притискає його долонею до грудей, усміхається… Але щось не так. Не можу збагнути, що саме… Пригортаю її до себе, зазираю у вічі, намагаючись розгледіти, що за тривога оселилась там, у глибині її погляду. Темні кола — звідки вони? А її губи… Білі — ані кровинки… Безкінечне біле світло позаду неї перетворюється на темну стіну втоптаної землі, поцяткованої поодинокими травинками. І вона падає на цю стіну, глухо вдаряється потилицею, — тому що я більше не тримаю її в обіймах.
Вона лежить на землі біля моїх ніг, а я з жахом дивлюся на свої руки, на них — кров…
Я здригнувсь і прокинувся. Дрімота зморила мене лише на кілька секунд. Пристав у кримінальних справах, який сидів навпроти, так само дивився у вікно, — він і не помітив.
Екіпаж підкидало на брудній бруківці, що звивалася поміж борделів із перевіреною репутацією й украй сумнівними шинками та заїжджими дворами.
Я сидів, закинувши ногу на ногу, й пристав мусив постійно крутити коліньми, щоб не замастити штани об мої брудні підошви. Однак на кожній третій вибоїні йому не вдавалось ухилитися, тож пристав стиха лаявся й витирав холоші рукавом сюртука, а потім рукав — іншим рукавом.
— Чуєш, приставе, — чомусь закортіло мені запитати. — А що, як усім прізвища роздавали, — тобі забракло?
— Чому забракло? — не зрозумів пристав.
— Ну, а чому ж тобі замість прізвища — та й ім’я по батькові вписали? Маринич…
— Марініч, — виправив він. — Прізвище як прізвище…
— Угорське?
— Чому це угорське?
— Овва! Та звідки ж мені знати, чому в тебе прізвище угорське!
Пристав іще дужче розгубився й дурнувато закліпав очима. Я не втримався — засміявся.
Аж ось пролунало гучне «тпру» візниці, і коні спинилися. Ненавмисне посунувшись трохи вперед на лаві, я лишив на холоші пристава жирний слід.
— Даруй, — сказав я, хоча мені було байдуже. Не до його штанів зараз… Дістав з-за пазухи складений учетверо малюнок, розгорнув і поглянув на нього ще раз. Жіноча рубінова підвіска з оправою у вигляді змії. Таку не переплутаєш ні з чим. Я зіжмакав малюнок і похапцем запхав його в кишеню на грудях пристава.
— І ще раз: рівно о дев’ятій! — сказав я. — Якщо, не приведи Господи, запізнишся — твоє угорське прізвище карбуватимуть із помилками цвинтарні каменярі.
Він кивнув.
— Тепер — найскладніше, — додав я. — Раніше об’являтися теж не можна! Зможеш запам’ятати обидві частини плану?
Пристав знову кивнув.
— Певен? Краще запиши. Не можна запізнюватись, але й припхатися раніше — теж не можна. Я розумію, що для поліції — це не так просто… Але якщо сьогодні мій день, то встигну виграти цю дрібничку й повернутися без вашої допомоги.
— Добре було б, — зітхнув пристав.
Він підняв був руку, щоб відчистити бруд на коліні, та потім із сумнівом поглянув на свій рукав, злегка колупнув грязюку нігтем, й облишив цей намір.
— Та не трусися так, — сказав я йому. — Ви ж не Лисицю арештовувати будете, а мене.
— Так-то воно так… Але ж вламуватися будемо до Лисиці…
Я зневажливо поглянув на нього.
— Цупко він вас держить… Просто за ваші людські немочі, ге?
Пристав не відповів, втупившись у носаки своїх черевиків.
— Панове, приїхали! — гукнув візниця.
— Нащо так волати, — пробурмотів я, та все ж таки визирнув з екіпажа.
Присмерк уже заткав високе київське небо, але мешканці Ямок економили на свічках — у вікнах іще було темно. «Наче в очах мертв’яка», — привіялось порівняння, і я подумки сплюнув через ліве плече, щоб відігнати похмуре передчуття. Все мине гладенько.