— Не раджу мовчати, — сказав я. — Тяжкий день видався, аж пальці судомить, — особливо вказівний, знаєш, сіпається.
Він іще раз мовчки затягнувся, потім прискіпливо поглянув на свою самокрутку.
— Запитуй, — зронив байдужим голосом.
— Це ж треба, який сміливий. Ну то скажи мені спершу, хто ти такий.
— Томаш, — відповів незнайомець.
— Томаш… І це — все?
— Томаш Болгар, — сказав він і повільно витягнув з кишені кисет, ніби доказ своїх слів: на ньому були вишиті дві латинські літери — «Т» і «В».
— Та до сраки мені твоє прізвище — звідки ти взявся і чого від мене хочеш?
Цей Томаш, звісно, відразу все чудово зрозумів. Здається, він просто збиткувався з мене.
— Ну, ось тепер, коли в мене є трохи цього чудового пійла, я хочу лише… — сказав він, помилувавшись переливами світла в своїй склянці, —…допомогти тобі.
Його сміливість насторожувала. Я встав і швидко обійшов квартиру: зазирнув до кімнати, вбиральні… Ні, незнайомець таки був сам. І він досі ліниво курив, насолоджуючись моїм скотчем.
— Хочу сказати тобі, Томаше, що є тільки одна причина, чому ти досі живий, — озвався я. — І це — твоє безмежне нахабство: мене воно розважає. А щодо твоєї допомоги, то… іди ти к бісовій матері! Мені вже вона аж із горла преться, досить. Не знаю й знати не хочу, які там у вас взаємини з Лисицею, але я не збирався підпалювати його кубло. А якщо згадати ще й убивство поліціянтів…
Він кивнув:
— Знаю.
— Ти знаєш? Отакої! То пощо ж тоді затіяв цей гармидер?
Він знову поліз до кишені, і я гадав, що він іще раз витягне звідти кисет або сірник, та цього разу в його руці було щось інше.
— Підвіска? — вихопилося, хоч я і так добре все бачив: він витягнув з кишені саме ту рубінову підвіску з оправою у вигляді змії.
— Хтось збирається добре заплатити, щоб її повернути, — сказав Томаш. — Так?
— Не твоє діло…
Я тут-таки вихопив прикрасу з його рук і поніс до свічки, — переконатися, що це не підробка. Ні, це саме та підвіска, справжня. Я сховав її в кишеню халата.
— До речі, незлецька була вигадка — про скарбницю Габсбурґів, — незворушно сказав Томаш. — Якби зізнався, що ти — найманець, був би вже мертвий.
— Узагалі-то Лисиця намірився здерти з мене шкіру, — зауважив я. — Чи тобі пам’ять відібрало?
Томаш, плямкнувши, пригубив зі склянки.
— То вже таке, — сказав він. — Лисиця вважає тебе злодієм, отже, має за рівню. Тоді він сердився на тебе і погрожував, а через годину міг би передумати й навіть запропонувати роботу. Але якби він збагнув, що ти — засланий, то вбив би на місці, вмить, як таргана.
— То ти приперся сюди натякнути, що я — твій боржник?
Томаш, примруживши очі, затягнувся.
— Можеш не дякувати, — сказав він.
— А щоб тобі рачки лазити…
У відповідь він усміхнувся й підняв склянку, ніби виголошуючи за мене тост.
— Добре, перш ніж ти полетиш звідси мордякою в двері, скажи мені ось що…
Він перебив:
— За тобою стежать.
Почекавши, поки я збагну, про що це він теревенить, Томаш додав:
— Ти сам би міг помітити, якби сторч головою не кинувся розшукувати цю підвіску. От хоч би й зараз — під твоїми вікнами стоїть чолов’яга в котелку. Через дорогу, біля аптеки.
Я підійшов до вікна, що виходило на вулицю, став збоку, обережно визирнув. Біля аптеки і справді стояв якийсь граб у котелку і курив люльку.
— І хто це? — спитав я.
— Нарешті! — втішено кивнув Томаш. — Ось тепер ти ставиш правильні запитання.
Він неквапно приклався до скотчу, а я терпляче чекав на відповідь.
— А ще є? — запитав він, втупившись у майже порожню склянку.
— Сам скажеш чи тобі в зуби зацідить? — терпець мені уривався.
— Ти про того телепня? А піди до нього завтра і сам спитай. Скажи, що помітив на чатах і тому дуже хочеш знати, якого біса він за тобою стежить.
— І що він на це відповість?
— Мають значення не його слова, а пропозиція його господаря. А запропонує він, Тарасе, найбільшу оборудку в твоєму житті. Й ти — погодишся, — вицідивши останні краплі скотчу, він поставив склянку на підлогу. — Бо я врятував твою сраку від пазурів Лисиці лише заради цього діла.
— Ось що я тобі, рятівникові дорогому, скажу… — я поставив свою склянку на підвіконня, підійшов і, вхопивши його лівою рукою за барки, підвів із крісла. — Про це все розкажеш мені ти, і не завтра, а просто зараз.
— Тобі в двері гамселять, — перебив мене Томаш.