— Приходьте опівдні, — попросив він.
— Куди?
— Готель «Жерар». Просто назветесь метрдотелю — і вас проведуть.
Я ніколи не любив грати за чужими правилами, але цього разу навряд чи мав вибір. Насунув котелок йому на очі й подався геть.
Опівдні екіпаж висадив мене біля входу в готель «Жерар». Це був триповерховий особняк, біля дверей якого стояв добре вишколений швейцар: щойно я підійшов, тяжкі двері, прикрашені дорогим бронзовим литтям, прочинилися. Довелося дати йому на чай, хоча в кишені я мав тільки дві монети по гривенику. Отже, лишилося саме стільки, щоб узяти бричку додому. Метрдотель, побачивши мене, виструнчився за своєю конторкою.
— Мене звати Тарас Білий, — сказав я, скориставшись порадою шпика в котелку. Хотів було додати, що мені призначено зустріч, але не встиг, — метрдотель уже знайшов відповідний запис у своїй амбарній книзі.
— На вас чекають, — відповів він. — Двадцять третій номер. Це на другому поверсі, коридором — ліворуч.
Коридорний, який звично метнувся підхопити валізи нового постояльця, розгублено вирячився на мої вільні руки. Я помахом дав йому знати, що проводити мене не треба, й уже збирався йти, аж несподівано вирішив запитати.
— А скажи-но мені, голубе, — звернувся до метрдотеля, — на чиє ім’я записаний цей номер?
— Хвилинку… — він знову взявся гортати амбарну книгу, потів звів на мене здивовані очі. — На ваше, пане…
Он воно як. Принаймні добре, що запитав.
Піднявшись і знайшовши «свій» номер, я постукав. Ніхто не відгукнувся. Поглянув на табличку з номером — усе правильно. Постукав знову. Потім натиснув ручку — двері були незамкнені. Я опинився в просторих двокімнатних апартаментах, ідеально прибраних для нових пожильців. Скориставшись з нагоди, я швидко оглянув номер, не оминувши шаф. Чорного ходу не було, вікно виходило на вулицю — через нього не втечеш. Я витягнув з-за пояса великий пістоль і сховав його за подушками дивана, що стояв неподалік од дверей. Потім сів на цей диван і чекав хвилин зо п’ять, не більше, аж поки двері нарешті відчинилися.
До кімнати зайшов дуже високий чоловік з широкими плечима й кислою міною на лиці, на вигляд йому було років двадцять п’ять. За ним — знайомий мені тип у котелку. Третім поріг переступив ставний кремезний чолов’яга років шістдесяти. Мужні риси його обличчя помережила старість, під широкою нижньою щелепою вже трохи відвисала зів’яла шкіра, між глибокими зморшками на його лиці проглядали дрібні старечі брижі, а очі… Це були очі людини, яка за своє життя добряче скуштувала лиха. З них прозирала втома. Одягнутий він був незвично — в місті так не вбиралися: жупан, широкі штани, чоботи, шкіряний пояс, козацька шабля при боці, світла полотняна сорочка, вишита чорним.
Я підвівся їм назустріч. Тип у котелку безпардонно обшукав мої кишені, і я похвалив себе за завбачливість. Утім, високий парубійко з кислою пикою почав перевертати подушки на кріслах та дивані й, звісно, знайшов мій пістоль. Відтак став осторонь, а старий причинив за собою двері.
— Довго ж я тебе шукав, — сказав він. — Ну, здрастуй.
— І вам не хворіти. З ким маю честь?..
Втомлений погляд його вицвілих блакитних очей свердлив мене, ніби намагався прочитати думки.
— Моє прізвище Засуха. Чули таке?
— Ні, — чесно признався я.
— Ви певні?
— Слухайте, добродію, мені от‑от урветься терпець. Та з огляду на ваш поважний вік, я можу зачекати ще хвилину… І не раджу вам зловживати моїм довготерпінням.
— А Хома Брут? — запитав він, пропустивши мої слова повз вуха. — Чували коли-небудь про семінариста Хому Брута?
— Ні. Ніколи про такого не чув. Це все? Бо я теж маю до вас кілька запитань.
Здавалося, він щиро мені не вірить. Раптом дідуган хвацько дістав з-під жупана старезний пістоль, і його тьмяне дуло націлилося мені просто в лоба.
— Здається мені, ти брешеш, хлопче.
— А мені здається, діду, що тобі не варто отак необачно ризикувати своїм здоров’ям.
Ані його погляд, ані пістоль у руці не виказували щонайменшого хвилювання. Він дивився мені в очі зацікавлено, намагаючись знайти якусь відповідь. Про всяк випадок я навіть напружив пам’ять — а що, як і справді чув десь це ім’я, — але на гадку нічогісінько не спадало.
Потім старий — так само раптово — опустив пістоль і засміявся.
— Схоже, ти й справді нічого… — на мить затамував подих, — не чув про мою історію.
Він підійшов до крісла, та, перш ніж сісти, обернувся і запитав:
— Я можу сісти?
— Чого ж ти не питав дозволу, коли тицяв у мене пістоликом?