— Слиною не вдавись, — порадив я.
Здоровань не відповів. Жестом показав, щоб я підняв руки і дав себе обшукати. Помітивши краєм ока порівняно чисту каменюку, я поставив саквояж на неї й покірно розвів руки. Цієї ж миті ніж знову опинився за манжетою — долоні мої були порожні. Нічого складного, просто треба все зробити, як належить. Величезні лаписька грубо, якось аж пожадливо, ковзнули під мій сюртук і тут-таки витягнули звідти великий кавалерійський пістоль. Гевал діловито переклав його до себе в кишеню і знову заходився м’яти мені боки та спину. Очевидно було, що цей чоловік більше звик до грабунку, ніж до обшуків. А втім, байдуже. Він шукав, а отже, — клюне на гачок.
Його долоні вислизнули з-під сюртука і метнулися мені під пахви — пора!
— Ще один пістоль — у циліндрі, — спокійно сказав я.
Мугир одразу ж утратив інтерес до обшуку і спробував зняти циліндр із моєї голови. Я ухилився і зняв його сам.
— На, держи… Тільки мордяку свою не пхай туди дуже глибоко.
Здоровань і справді намагався запхнути своє свиняче рило всередину циліндра, де шкіряними ремінцями було закріплено маленький французький двоствольний пістоль: вишуканий і водночас цілком смертоносний.
— Заряджений, — люб’язно попередив я.
Здоровань гимикнув і вже було потягнувся по циліндр, але я мав інший план: ухилився від його ратиці й швидко витягнув зброю сам, ввічливо простягнувши її харцизяці. Так би мовити, з найвищим пошануванням. Намагався, щоб у цьому жесті було якнайбільше покори. Він, звісно, не зауважив, що пістоль я простягав йому правицею, а циліндр тримав у лівій руці. Й тільки-но гевал узяв зброю й заходився крутити її в руках, намагаючись оцінити небезпечність такої іграшки, мій ніж вискочив із вилоги і щез усередині циліндра. Коли здоровань звів очі, я вже стояв, розвівши руки, немов припрошуючи його продовжити обшук.
І він, варто сказати, взявся до цього діла напрочуд прискіпливо. Руки, ноги, стегна, комір і навіть каблуки, що могли би стати сховком бодай для чогось, схожого на зброю. Але до циліндра, звісно, вже не повертався.
Завершивши, він жестом дозволив хлопчикові забиратися геть, а я взяв свій саквояж.
— Туди, — сказав бурмило і кивнув на тяжкі двері в стіні найближчої будівлі.
— Ого! А ти ще й говорити вмієш!
Здається, я встиг ступити кілька кроків, перш ніж сильний удар по потилиці відгукнувся скреготливим болем у зубах. Уже падаючи, я, намагаючись обернутися, дістав другий удар точнісінько в перенісся.
Я надіваю їй на шию хрестик, обіймаю, притискаю до себе, зазираю у вічі. Ми тонемо в безмежній чистоті білого світла, і здається, що світ створено тільки для нас… І знову за її спиною, наче стіна, виникає брудна земля, і вона падає, бо я розтиснув свої руки і бачу на них масну темну кров… Я біжу, гілки кущів б’ють по обличчю. Затуляюсь од них долонями, і відтак розмазую кров по лицю та біжу далі, аж поки перечіплююсь об щось і падаю…
Моя голова звисає долі й немилосердно трясеться. Тяжко дихати, й ламає спину… Мене несуть. Несуть на плечі, як барана, — ось звідки біль у затерплому попереку. Намагаюсь поворухнутися — не вдається. Біль лише посилюється, котиться хвилями, не дає дихати, викручує суглоби. Голова метляється в різні боки. Намагаюсь розслабитися — біль трохи стихає. Чиєсь плече давить мені в живіт, але якщо не дихати глибоко, — можна терпіти.
Шум у голові вщух, і я нарешті збагнув, що все навколо заповнене звуками: кожному крокові акомпанували найрозмаїтіші акорди бурхливого нічного життя. П’яний вереск, фальшиві стогони бордельних дівуль, веселі переливи скрипки, гупання бубна, знову стогони, і враз — розпачливий жіночий крик, сповнений болю й жаху. І регіт. То п’яний і хрипкий, то дзвінко-дівочий, то самотній і божевільний, потім — цілий хор реготливих горлянок, і раптом — дитячий…
Мабуть, я знову знепритомнів, бо наступної миті вже сидів на стільці, а переді мною був великий стіл, вкритий зеленим сукном.
Навпроти сиділи троє, та поки що я не міг звести очі й бачив лише їхні руки.
— Раді вітати! — пролунав голос. — Ви вже даруйте нам усі ці перестороги — незнайомці до нас навідуються нечасто…
— А гроші крутяться чималі, — додав другий голос і зайшовся басовитим сміхом.
Стіл був майже порожній, якщо не зважати на мій ніж, що лежав на зеленому сукні, — задалеко, щоб я міг дотягтися.
Урешті я таки зміг звести очі й поглянути на їхні обличчя. Посередині — якраз навпроти — сидів худорлявий сорокарічний чоловік з витонченим аристократичним носом, високим чолом і вогненно-рудою чуприною. Тонка лінія рота і колючий, неприємний погляд блакитних очей.