Праворуч — пишно вбраний огрядний бородань, схожий на купця. Ліворуч — русявий, середнього зросту й відповідної комплекції непоказний чоловічок, що його безбарвне, невиразне обличчя навряд чи можна докладно змалювати.
— І в яку це діру ви мене затягнули? — власні слова прозвучали неначе здалека.
— Туди, куди ти так хотів втрапити! — озвався рудий.
Я похапцем оглянув кімнату. Двоє дверей: за моєю спиною й позаду рудого. Пара вузьких вікон. Не певен навіть, що людина може крізь них пролізти. Куди виходять — зрозуміти важко: за ними темрява. Меблів — небагато. Різноманітні стільці, старий комод, модний туалетний столик, дорогий килим, кинутий просто на вичовгану темну підлогу. Великі гасові лампи на голих стінах. Ось, мабуть, і вся обстава.
— Цікаво… Я ж наче не збирався на гостини до лахмітників-перекупників…
Зависла тиша. Потім рудий розреготався — інші підхопили.
— Ви ж бідкалися, що в Києві ніхто не може відповісти на порядну ставку! Так ось тут — відповідають на будь-яку.
Спробував поворухнутися — руки не зв’язані. Невже справді гратимуть? Я озирнувся, згадавши про свій саквояж. Рудий помітив мій погляд.
— Не турбуйтеся, все на місці, — сказав він.
Невиразний тип тут-таки поставив на стіл мій саквояж. Я потягнувся до нього, рудий жестом підбадьорив, мовляв, перевіряй, як хочеш.
Я перекинув кілька пачок асигнацій — усе, як і було, вони нічого не взяли. Непомітно намацав внутрішню потаємну кишеньку — пусто!
Мимоволі глипнув на рудого. Він, вочевидь, тільки й чекав цієї миті, бо відразу кивнув:
— Ось це шукаєте?
У його руці були мої карти. Він перебрав колоду й виклав на стіл ту карту, завдяки якій мені вдалося ошелешити фокусом пристава: верхня половина карти — валет, нижня — король. Я поглянув на рудого, намагаючись прочитати в його очах, що той робитиме далі. Та він і далі тасував колоду.
— О! — рудий витягнув іще одну карту. — Моя улюблена!
І показав своїм приятелям трефову десятку. Потім вправним рухом фокусника провів нею по сукну і показав знову.
— А щоб мене!.. — прогудів бородань.
Замість десятки була четвірка.
— Ти знаєш, хто я?
Я повернувся на голос рудого. Й тільки зараз помітив на його шиї рубінову підвіску з оправою у вигляді змії.
— Чув, авжеж. Ти — Лисиця, — відповів, втупившись на його підвіску.
— І мені до душі це прізвисько! — докинув він весело. — Ось Петра люди звуть М’ясом… Хоча останньому, хто його так гукнув, він розтрощив голову пивною квартиною.
Бородань, про якого йшлося, вдоволено гимикнув, торкнувшись бороди. Я поглянув на невиразного — чекав, коли ж і він озветься.
— На жаль, він у нас німий, як риба, — сказав Лисиця. — Можете так до нього і звертатися: Німий.
Лисиця вишкірився, вдоволений власним жартом.
Схаменувшись, я дістав годинника з жилетної кишеньки: за чверть дев’ята. Притулив до вуха — цокає. То й слава Богу!
— Твоя правда, вже пора починати, — сказав Лисиця й кинув мені через стіл новісіньку колоду. — Роздаєш ти. Праворуч — твій виграш, ліворуч — наш.
Я кивнув. Кожен з цих трьох поклав на стіл по три карти сорочками догори, на карти лягли гроші. Я розпечатав колоду й перетасував.
— Та годі вже, — булькнув М’ясо.
Я перекинув свою колоду. Двійка. Поклав праворуч — це виграш. Наступний — король, він ліворуч, і це — програш.
— Хваліться, — хрипко сказав я.
Спершу перевернули свої карти Німий і М’ясо: ні двійок, ні королів. Лисиця не поспішав. Відкривав карти по одній. Шістка. Десятка. Третя карта зависла над столом. Лисиця усміхнено дивився на мене.
— Вгадаєш, що тут? — запитав він.
— Нема чого гадати, — сказав я.
— Твоя правда! — і він вдоволено ляснув по столу піковим королем.
— Убив! — гаркнув М’ясо і зареготав.
— До речі, про вбивства, — лагідно промуркотів Лисиця. — Коли в твоєму саквояжі закінчаться гроші — ми тебе вб’ємо. Та якщо гроші закінчаться в нас, ти вийдеш звідси не тільки багатий, але й живий! Слово честі.
Я знову дістав годинник. За сім дев’ята.
Карти тасував повільно — та мене й не підганяли. Так само, без поспіху, відкрився. М’ясо та Лисиця промовисто перезирнулися. Потім відкрили карти Лисиця й Німий. М’ясо перевернув карти останній — і виграв.
Я віддав гроші й знову зиркнув на годинник. Одна хвилина на десяту. На якусь мить я затамував подих, надіючись почути тупання поліціянтів надворі — марно. Пальці якось обважніли, мені ледве вдалося перетасувати колоду, — карти тричі падали з рук. Кидаю перші дві. Праворуч — валет. Вони почергово перевертають карти, й у кожного — по валету. Їх аж підкидає від радісного реготу… Я віддаю виграш кожному з трьох. Гроші в саквояжі помітно тануть.