Обидва норвежці зачудовано розглядали незвичайну картину. В низькій, душній кімнаті тьмяне світло ліхтаря під стелею, завішаною мокрим одягом, ледве освітлювало шістьох зовсім голих людей, що стискували в руках зброю. Старик суворо посміхнувся і щось сказав хазяїнові. Той звернувся до моряків, як і раніше каліченою англійською мовою.
— Ось. Старий моряк. Він може. Німців нема. Нагорі вартують ще кілька чоловік.
Старик зробив крок уперед, безстрашно відвіз автомат кочегара і, з полегшенням випроставши спину, сів. Хазяїн помацав одяг моряків, покрутив головою, швидко зібрав його в оберемок і вийшов.
Моряки посідали навпроти старика, все ще не випускаючи з рук зброї. Старий норвежець оглянув кожного гострими, глибоко запалими очима, пошкрябав пальцем густу бороду і заговорив англійською мовою. Всі, навіть ті, хто не знав мови, уважно слухали. Хазяїн тихо ввійшов і сів на підлозі, приєднавшись до слухачів. Старик підморгнув морякам і запалив смердючу люльку. Тільки тепер моряки згадали, як давно не курили. Знайшовся клапоть паперу, дві неймовірних розмірів самокрутки пішли з рук у руки, а Ільїн обережно витяг з револьверної кобури свою вірну люльку. Моряки насолоджувалися. Тільки Курганов, який не курив, кашляв і чортихався та час від часу вторив йому хазяїн, що теж не курив.
Старпом почав перекладати товаришам слова старика:
— Ми потрапили у фіскевер (рибальський порт) Тут є німецький загін берегової охорони, але морська база — в сусідньому фіорді. Цей парусник стоїть тут уже давно, його привели сюди з Кумагсф’юра; шкіпер утік до англійців, команда теж розбіглася. В бухті близько шістдесяти рибальських моторних суден. На ловлю не ходять — не хочуть постачати німців, а німці інакше не дозволяють виходити в море, та й пального нема. Наш хазяїн живе тут тому, що німці виселили його з братом з будинку по той бік фіорду — там розмістилася берегова охорона. От і облюбував він собі цей парусник: приміщення просторе, і ненависних фашистів не бачить. Виявляється, наш хазяїн учора ввечері бігав у селище, рибалки зібрали раду: що з нами робити? Старий запитав мене, що ми самі думаємо. Я відповів: «Битися з німцями. Кожен моряк вартий десяти німців, так за шістдесят ми ручаємось». Він відповів, що тут їх понад шістсот. Але облишмо жарти. Рибалки вирішили, що коли справа дійде до бою, німці на сто кілометрів довкола всіх переб’ють або посадять у в’язницю — думатимуть, що сховали парашутний десант. Рибалки пропонують нам тікати, і якнайшвидше. З бухти жодне моторне судно не вийде, нема пального. Крім того, від мотора шум. Найкраще на цьому ж паруснику, де ми зараз перебуваємо: він стоїть дуже зручно, біля самого входу в бухту.
В цю пору року завжди тумани, коли вітер з моря. Надвечір вітер змінює напрям — дме з фіорду на захід — і зганяє туман у море. Якщо ми встигнемо вийти зразу, разом з туманом, успіх забезпечений. Парусник іде безшумно, і за ніч ми зможемо відійти далеко од берега, в зону, де патрулюють англійські судна. Як почне сутеніти, в тумані, на судно прийдуть рибалки з селища — поставлять реї і прив’яжуть паруси. Звичайно, судно велике, морське, справитися нам з парусами буде дуже важко. Крім того, і небезпечно — оснастка стара. Але іншого виходу немає — провести нас у гори до партизанів вони не беруться: немає вмілої людини. А молодці! Слово не розходиться з ділом: цієї ночі, поки ми спали, вони доставили сюди два бочонки води, продукти, хоч у самих нема чого їсти, — принесли сиру, солоної риби, ячного хліба. От люди! А проспали ми, виявляється, понад дванадцять годин, — закінчив старпом. — То як? Я думаю, діло варте уваги?
— Звичайно; варте! — хором обізвалися моряки.
— Стривайте, — звернувся Ільїн до старика по-англійськи. — Німці ж помітять, що зникло велике судно.
— Це наш клопіт, — відповів старик. — Ціла ніч. Приведемо стару велику шхуну і затопимо тут, щоб стирчали щогли.
Хазяїн приніс висушений біля печі одяг і казан з гарячою кавою.
— Товаришу старпом, — сказав раптом Курганов, — ви запитайте в нього, — кочегар кивнув на хазяїна, — може він з нами? Чого йому тут з німцями? Чоловік хороший.
Старик з насмішкуватим вогником в очах переклав запитання старпома хазяїнові. Той посміхнувся і швидко заговорив по-норвезьки.
— Він каже: не можна, сім’я загине. Його браті одвіз обидві сім’ї — свою і його — в Рерос, там дядько в лісництві працює. Взимку й він туди.
— Шкода, підходяща людина, — відповів кочегар. — Ну, прізвище його і адресу запишіть, добре б зустрітися після війни… А куди це ми потрапили?