Здивований невідповідністю щойно взятого пеленга і місцем виплиття, Ткачов рвучко обернувся, спрямував бінокль на невиразну червону пляму поблизу того місця, де була скинута остання бомба, і мало не відсахнувся од несподіванки. Лінзи бінокля в опаловому серпанку наблизили до його очей обриси гігантського червоно-бурого тіла серед рівномірного коливання хвиль. Це була якась тварина небачених розмірів і забарвлення. Ткачову здалося, що в неї широке тіло, велетенські плавці і могутня кругла шия: голова й хвіст ховалися у хвилях. Найдивовижнішою була гладенька шкіра, подекуди покрита зморшками і складками густо-червоного кольору, що переходить у темно-бурий.
— Праворуч від носа бульбашки!
Голос сигнальника повернув командира до дійсності, і Ткачов знову зосередив свою увагу на боротьбі з під. водним ворогом. Тисячі повітряних бульбашок укрили поверхню хвиль. За хвилину корабель стояв уже над місцем, звідки виходило повітря, і вслухався в глибину.
Раптом вода заклекотіла — це знизу відразу надійшла велика кількість повітря. Одночасно в гідрофонах виник короткий, тупий і невиразний гул. Люди мовчки дивилися. Корабель уже втратив хід і ставав лагом до хвилі. Минуло кілька хвилин. Останні повітряні бульбашки зникли. Жоден звук не долинав знизу в гідрофон. Тільки масна пляма розпливалася дедалі ширше, вирівнюючи загострені гребені хвиль.
Десь далеко внизу, під морською поверхнею, розбитий човен, що не зміг виплисти, провалювався все глибше в безодню, і нещадний тиск води видушував з нього повітря й масло. Ткачов дав кораблю хід і підійшов до Малютіна, що саме знімав навушники.
— Запишемо ще одного, лейтенанте, але, щоб остаточно переконатись, почекаємо трохи, послухаємо… Стривай, а як же страховище? — згадав він. — Хутчій до нього!
На місці, де з’явилася невідома тварина, моряків чекало розчарування: навіть сліду червоного страховища вже не було видно. Холодні хвилі були пустинні, скільки сягало око.
Ткачов з досадою протер пойняті сльозою від напруження очі: «Невже приверзлося? Та ні…»
Товариші, хто ще бачив цього… як його… звіра, що виринув? — звернувся він до команди корабля.
Відгукнулися зразу кілька червонофлотців і старшина Гавриленко, який присягався, що це не що інше, як морський змій, оглушений нашою бомбою.
— Ні, не змій, — перебив сигнальник Єпіфанов, — я бачив: тулуб у нього товстий, широкий і ласти є — хіба ж це змій?
— Ну, все одно не риба і не звір морський, а гад підводний, — обстоював своє Гавриленко.
Гавриленко випередив власний здогад Ткачова, що тварина була оглушена або вбита бомбою і випливла на поверхню. «Ех, досадно, що потонула! Піймати б таке чудо, — подумав Ткачов. — А тепер хто повірить?..»
Ніби вгадавши запитання командира, лейтенант Малютін відповів:
— Цей гад з глибини, глибоководна тварина, і стукнула його наша остання бомба, в якої зіпсований підривний капсуль. Вона пішла в глибину метрів на п’ятсот, звір якраз і виплив біля цього місця. Може, він потонув, а може, й опам’ятався… А втім, я все-таки встиг… — І Малютін витяг з кишені фотоапарат. — За якість не ручаюсь, а п’ять разів клацнув: дуже вже інтересна звірюка! Добре, що телеоб’єктив був пригвинчений.
Ткачов був у захваті від спритності лейтенанта, не підозріваючи, що саме через ці знімки йому доведеться виступати з доповіддю в Москві…
Знімки лейтенанта Малютіна дуже старанно проявили, і все ж вони вийшли недосить чіткими: сірий день, мала видержка і червоний колір гада являли собою несприятливий збіг. Ткачова викликали до командуючого, де він доповів, як усе сталося, показав знімки і дістав розпорядження їхати у Москву, на морську сесію Академії наук.
— Це не має значення, — відповів командуючий на запевнення Ткачова, що ніхто не повірить. — Ми повинні вивчати море, ми зобов’язані повідомляти вчених про таку незвичайну пригоду. Якщо ж учені не повірять тому, що бачила ціла група моряків, — тоді нема чого покладатись на їхній авторитет…
Цими жартівливими словами адмірала під схвальний гомін залу закінчив офіцер свою коротку доповідь і почав демонструвати знімки. Світло погасло, і на високому екрані з’явилося невиразне зображення.
Повільно пройшли один за одним усі п’ять знімків, але Ганешин так і не зміг уявити собі звіра: враження було хистке, невиразне. Спалахнуло світло. Десятки людей, що намагалися визначити тварину за неясними обрисами знімків, пошепки обмінювалися думками. Зникло живе, спільне для всіх людей очарування невідомого, але щось залишилося. Це щось, як визначив Ганешин, було усвідомленням реальності того, що відбулося — схопленої, але вислизнулої таємниці моря. Ганешин задоволено відзначив, як молодо засяяли очі поважних учених і суворих командирів, що сиділи в його ряду. Ніби по залу пролинула мрія, піднявши і об’єднавши найрізноманітніших людей.