Так ось, серед низьких атолів Токелау є атол Факаофо — невеликий острів, близько трьохсот метрів у діаметрі; проте населення на ньому шістсот душ. Під час припливу від Факаофо над поверхнею моря можна бачити тільки щільний, сіро-зелений купол густих заростей кокосових пальм. Атол Факаофо лежить на дев’ять градусів нижче від екватора, на шляху постійних ураганів. У той час, коли урагани затоплюють сусідні острівці, жителі Факаофо почувають себе в безпеці. Бронзовошкірі, природжені моряки-полінезійці обнесли острів стіною з великих шматків коралового рифу і зробили насип усередині, піднявши поверхню свого острова майже на п’ять метрів над рівнем припливу. Таким чином, туземці не маючи ніякісіньких механізмів, створили собі безпечний притулок. Яку безстрашність і глибоке, вікове знання океану треба було мати, щоб протиставити грізній могутній стихії слабкі сили простих людських рук!
Атол Факаофо завжди є для мене прикладом могутності людини і її влади над морем. І я розповів про цей атол, щоб показати, чого можна досягти найпростішими засобами. Невже ж ми, озброєні могутньою сучасною наукою і технікою, не доб’ємося остаточної перемоги над океаном — влади над його глибинами!
Оце все, що я хотів вам сказати. Дозвольте мені залишитись при надії, що дехто з вас винесе хоч мрію про підкорення глибин океану. А мрія розумної і сильної людини — це вже дуже багато…
Вітер розганяв дрібний дощ, і він поривами налітав на корабель. Горизонт швидко наближався. Світло померкло, наче в повітря витрусили величезну кількість попелу. Надходила ніч.
Корабель плавно гойдався, рівномірно здригаючись від роботи машин. Один з вахтових задраював ілюмінатори в штурманській рубці. Яскраво спалахнув топовий вогонь. Ганешин неквапливо походжав по містку. Головний біль вгамовувався, ніби розчиняючись у вологому й холодному океанському вітрі. Цей біль, наслідок поранення в дні Великої Вітчизняної війни, час від часу мучив його ще й тепер, через кілька років. Ганешин притулився до поручнів, вдивляючись у темряву. В тьмяному поєднанні мороку з судновими вогнями проступали білі надбудови корабля.
Грюкнули двері. Настил містка розсікла широка смуга світла і зникла. Хтось вийшов з рубки, мабуть, приглядався до темряви. Знайшов Ганешина і звернувся до нього:
— Товаришу капітан першого рангу, знову гостра зазубрина. Хочете подивитись…
— Слухайте, капітане другого рангу, тобто Федоре Григоровичу, — перебив Ганешин, — годі тобі мене величати, казав уже не раз!..
— Згоден, Леоніде Степановичу, згоден! — засміявся Щитов, командир гідрографічного судна. — Все ще живуть звички воєнного часу.
Офіцери зайшли в яскраво освітлену рубку, що сяяла полірованим деревом, приладами, дзеркальними шибками. Перехід від холодної темряви і безмежності моря до теплого затишку рубки був приємний. Відчуття посилювалося тихими звуками скрипкової мелодії, що линула з репродуктора в кутку рубки. Мічман, який стояв перед великим циферблатом ехолота, оглянувся і, побачивши Ганешина, виструнчився. Ганешин знову посміхнувся: він ніяк не міг звикнути до шанобливої уваги до нього товаришів по роботі. Зараз, в мирних умовах, це здавалося йому зайвим.
— Продовжуйте свою справу, мічмане! — Ганешин зняв дощовик, зюйдвестку і вийняв люльку.
Мічман зніяковів, тихо відповів: