Ранок видався похмурий, вітряний. Ніби само небо гнівилося на зухвалість сміливця. Вітер свистів і стогнав, обвіваючи неприступну кручу Ак-Мюнгузу. Чужоземець роздягся майже догола, прив’язав до спини ханський меч, а зверху накинув свій широкий білий бурнус.
І він зробив те, що не вдавалося жодному хороброму за весь час, поки стоїть Ак-Мюнгуз: він поклав меч на вершину Рогу і спустився назад. Хитаючись, стояв він перед ханом, весь обідраний, закривавлений. Хан додержав слова — до чужоземця привели Сейдюруш. Вона злякано відсахнулася, побачивши його. Але воїн владно притягнув її до себе, відкрив її прекрасне обличчя і впився в нього важким поглядом. Потім, швидко вихопивши схований за поясом гострий ніж, проткнув серце своєї нареченої. З лютим зойком кинулися ханові сини до чужоземця, але батько гнівно зупинив їх:
— Він заплатив за неї найдорожчою для людини ціною, і вона належить йому. Нехай їде, як приїхав. Поверніть йому зброю і верблюда.
Чужоземець гордо вклонився ханові, і незабаром його білий верблюд зник за далеким відрогом Кетменю…
Іноходець розхитувався під Усольцевим, копита ковзали по камінню. Хмари швидко бігли по небу, гнані могутнім напором вітру. Закриті від сонця, гори здавалися суворими і похмурими.
Усольцев спішився і ніжно погладив іноходця, поцілував його в м’яку верхню губу. Потім відштовхнув голову коня, поплескав по крупу. Рудий кінь відійшов убік і, вигнувши шию, дивився на хазяїна.
— Іди пасись, — суворо сказав йому Усольцев, відчуваючи, як хвилювання здавлює горло.
Геолог скинув зайвий одяг, прив’язав до руки молоток. Він потрібен був для забивання зубил на твердому урвищі Білого Рогу і потім — якщо вдасться…
Усольцев роззувся. Гостре каміння скоро поріже йому ноги, але він знав: якщо він вилізе, то тільки босоніж. Геолог повісив на груди мішок із зубилами і рушив до червоного стовпа пегматитової жили.
Навколишній світ і час перестали існувати. Всі фізичні й духовні сили Усольцева злилися в тому згубному для слабких останньому зусиллі, досягти якого не часто дано людині. Минуло кілька годин. Тремтячи від напруження, Усольцев зупинився, притиснувшись до прямовисних кам’яних грудей скелі. Він був уже значно вище від того місця, звідки повернув праворуч під час першої спроби. Од головної жили відходило тоненьке відгалуження дрібнозернистого пегматиту, що пересікало схил навскоси, піднімаючись вгору й ліворуч, його твердий верхній край ледь помітно виступав із сланців, утворюючи карниз сантиметрів два-три завширшки. По цій жилі можна було б наблизитися до зрізу західної грані гори там, де вона переламувалась і переходила в звернений до степу головний північний обрив Білого Рогу. Вище схил ставав не таким стрімким, і була надія піднятися по ньому на значну висоту.
Усольцев мав намір забити в тріщини сланців над тонкою жилкою кілька зубил і за їх допомогою втриматися на карнизі.
І ось, приліпившись до стіни на висоті сто п’ятдесят метрів, геолог зрозумів, що не може навіть на найменшу долю секунди відвести од скелі хоча б одну руку. Становище виявилося безнадійним: щоб обійти виступаюче ребро і стати на карниз, треба було за щось ухопитись, а забити зубило він не міг.
Розплатаний на скелі, геолог з тривогою розглядав нависле над ним урвище. В глибині душі ворухнувся розпач. І тої ж миті яскраво сяйнула думка: «А як же казковий воїн? Вітер… так, воїн піднявся в такий самий буряний день…» Усольцев раптово зробив крок убік, перекинувши тіло через виступ ребра, вчепився пальцями в гладку стіну і… хитнувся назад. До болю, ніби розриваючись, напружилися м’язи живота, щоб затримати падіння. В ту ж секунду порив вітру, що вирвався з-за ребра, м’яко штовхнув геолога в спину. Схоплене смертю тіло, відчувши несподівану підтримку, випросталось і притиснулося до стіни. Усольцев був на карнизі. Тут, за ребром, подув дуже сильний вітер. Його м’яка міць підтримувала геолога. Усольцев відчув, що він може рухатися по карнизу жили, незважаючи навіть на те, що вона піднімається вгору. Він пересунувся ще на п’ятдесят метрів вище, дивуючись, що досі не впав. Вітер бушував дужче, тиснучи на груди гори, і раптом Усольцев зрозумів, що він може випрямитися і просто йти по схилу, вже не такому стрімкому. Повільно переставляючи закривавлені ступні, Усольцев обмацував ними кручу і зсовував убік розпушену корку, що осипалася вниз. Поволі-поволі піднімався він усе вище. Вітер ревів і свистів, щебінь шурхотів, осипаючись, і Усольцева охопила дивна радість. Він ніби ширяв у височині, майже не опираючись на скелю, і певність у досягненні мети додавали йому нових сил. Нарешті Усольцев уперся в гладеньку прямовисну стіну високого цоколя. На цьому цоколі, все ще на великій висоті, здіймався до хмар гострий кінець Рогу. Зблизька біла маса Рогу здавалася поцяцькованою великими чорними плямами. Усольцев з радістю подумав, що він не використав жодного з своїх дванадцяти зубил. Стіна приблизно метрів десять угору була така щільна і стрімка, що ніякі сили не допомогли б йому подолати цю перешкоду. Досвідчене око геолога легко знаходило слабкі місця кам’яної броні — тріщини кліважу[14], місця зіткнення різних шарів. Усольцев забивав сюди зубила якомога глибше. Він узяв з собою тільки найтонші і найлегші зубила, досить було одному з них зламатися і…