«Де ж закріпити вірьовку? За оцей виступ? Вигідніше б нижче, на самій площадці…»
Шукаючи тріщину, геолог почав розгортати молотком тонкий шар щебеню. Вітер завивав дедалі дужче, підхоплені ним скалки щебеню били по обличчю і руках Усольцева. Раптом молоток брязнув по металу, і цей звук вразив геолога. Усольцев витяг з-під щебеню довгий важкий меч, золотий держак якого яскраво заблискотів. Зотліле лахміття розвівалося навколо піхов. Усольцев заціпенів. Образ воїна — переможця Білого Рогу з народної легенди — постав перед ним, як живий. Тінь минулого, відчуття справжнього безсмертя досягнень людини спочатку приголомшили Усольцева. Трохи згодом геолог відчув, як нові сили вливаються в його стомлене тіло. Наче тут, на цій неосяжній висоті, до нього звернувся з підбадьорливим словом друг. Усольцев накинув мотузяну петлю на невеликий виступ білої породи. Обережно підняв дорогоцінний меч, міцно прив’язав його за спиною і, посміхаючись, поклав на площадку свій геологічний молоток…
Біля підніжжя прямовисного фундаменту Білого Рогу геолог зупинився, вибираючи шлях. Прямо на Усольцева за вітром сунула хмара. В польоті величезної білої маси, що спокійно ширяла в повітрі, було щось невимовно вільне, сміливе. І Усольцев раптом гаряче повірив у свої сили. Він підставив груди вітру, широко розкинув руки і почав швидко спускатися схилом навстоячки, в радісному відчутті польоту, утримуючи рівновагу тільки за допомогою вітру. І вітер не зрадив людину: з ревом і свистом він підтримував геолога, а той, переступаючи босими ногами, залишаючи на схилі криваві сліди, спускався дедалі нижче. З примарною, неймовірною легкістю Усольцев досяг вузького карниза, поминув і його. Тут вітер притих, затриманий виступом сусідньої вершини, і знову почалася відчайдушна боротьба. Усольцев сунувся по схилу, розкраюючи тіло, кремсаючи ноги, перевертався, затримувався, знову сповзав. Свідомість реального оточення зникла зовсім, залишилося тільки відчуття необхідності чіплятися з усіх сил за кожен виступ кам’яної стіни, судорожно шукати під собою хисткі точки опори, з моторошною приреченістю притискуватися до каміння, борючись із силою, що відриває од гори, нещадно тягне вниз. Пізніше Усольцев ніколи не міг пригадати свого спуску з Білого Рогу. Пам’ять зберегла тільки найостанніший момент. Не залишилося вже ні сил, ні волі Усольцев торкнувся ногами гострого кам’яного виступу хитнувся назад, розслабив обідрані руки і полетів униз…
… Він розплющив очі і побачив над собою вранішнє золоте небо. У небі, зовсім низько, так, що видно було розчепірене пір’я на крилах, кружляв великий гриф.
Усольцев довго дивився на птаха, перш ніж зрозумів, що цього разу гриф спустився прямо до нього. Ні! Він не тільки не загинув — він переміг Білий Ріг, і гриф нічого не може зробити йому. Усольцев спробував сісти. Щось заважало йому. Геолог намацав прив’язаний за спиною меч, звільнився від нього і сів. І зразу йому пригадалися переживання вчорашнього дня. В голові запаморочилось. Жахнувшись, побачив Усольцев свої понівечені, почорнілі від крові руки й ноги, розідраний і закривавлений одяг. Зробивши кілька рухів, він переконався, що кості не пошкоджені. Тоді, не звертаючи уваги на нестерпний біль у ступнях, геолог підвівся. Він почув привітне іржання свого коня і знову поринув у морок.
Холодна вода лилася на лоб, потрапляла в рот. Усольцев ковтав безупинно, гамуючи невтолиму спрагу. Розплющивши очі, він знову побачив над собою голубе небо, яке цього разу пашіло полуденною спекою, перелякане обличчя уйгура. Геолог став навколішки. Уйгур відступив од нього з шанобливим страхом.
— Чого ти боїшся, Арслане? Я живий.
— Де ти був, начальнику? — запитав Арслан.
— Там! — Усольцев підняв руку до неба. Над долиною стирчав чорний з затіненого боку виступ Ак-Мюнгузу. — Ось, глянь! — Він простягнув уйгурові меч із золотим держаком.
Половина піхов відламалася, коли Усольцев спускався з гори, з-під потрісканої бурої корки блищала голуба сталь — сталь легендарних перських зброярів, секрет виготовлення якої нині втрачено.
Старий опустився на коліна, не доторкаючись до меча.
— Чого ж ти? Бери, дивись, — повторив геолог.
— Ні, — закрутив головою уйгур, — ніяка людина не сміє брати такий шемшир, тільки батури, як ти…
Два великі кулясті карагачі, віялом розходячись з одного кореня, стояли край селища. За ними підводився повитий голубим серпанком вал Кетменського хребта. Іноходець Усольцева минув останній зарослий полином горб. Вузенька степова стежка влилася в м’який порох наїждженої дороги. Шлях повертав ліворуч, і край зелених садів з’єднувався з другим, що прямував на південь мимо водориїв та урвищ червоних глин. На ньому клубочилася хмарка жовтої куряви, — крита циновкою підвода котилася з Підгорного. Якийсь вершник, що їхав краєм шляху, раптом повернув коня і помчав назад, навперейми Усольцеву. Геолог натягнув повід. До нього під’їхала Віра Борисівна.