— Не знаю, які ви тут читаєте книжки, — промовив домовик, — але Деола — достеменно не єдина залюднена планета на Чумацькому шляху, ось. Ваші Величності навіть не уявляють, наскільки Всесвіт інакший, ніж здається людству Деоли! — самовдоволено заявив магістр.
— Наразі не буду навіть намагатися уявити, — відповів йому Нод. — На Деолі теж, як бачите, — він вказав на вже майже малинового привида, — своїх дивовижностей вистачає. Давайте, ліпше, з'ясуємо важливіше питання, — він підхопився з ліжка та накинув халат. — Добродію Лахудрику! Ви згадали, що на Деолі справи пішли якимось кепським чином. Скажіть, що саме сталося?
— Це Вашим величностям зможе пояснити лише пан отаман Михайло. Він, власне, доручив мені запросити Ваших величностей до Білого замку, ось. Дуже прошу поквапитися.
— Справді чудасія! Якийсь отаман викликає до себе двох суверенів, та ще й підганяє, — пробурчав Горанг. — Хоча якщо написане у книзі правда, то... — він ще раз спробував потикати у домовика примарним пальцем, на що той несподівано клацнув зубами.
— Я не лише читав про пана Лахудрика у романі, — втрутився Нод, — а навіть бачив листівку із його зображенням. Та й особисто ми якось мало не познайомилися. Пригадуєте, пане домовик, як Ви ненароком потрапили до моєї спальні в маєтку барона Дорга у Тасавському передмісті? Ви тоді ще сильно переймалися якимись перфораціями.
— Так, — трохи знітився домовик. — Мав місце такий казус, однак нам треба поспішати до Замку. Отаман чекає!
— Краще було б йому самому прийти сюди, — далі супився Горанг, — бо коронованому щойно королю геть не личить полишати палац. Підданці й без того досить пережили останніми днями, тому не слід викликати їх стурбованість ще й несподіваним від'їздом короля наступного ж дня після коронації. Утім, до замку можу вирушити я. Буду там миттю, я ж привид усе-таки. Лише скажи, пане домовик, куди саме треба переміститися, бо я не знаю такого місця у Прайських горах, де на чорній скелі стоїть білий замок.
— Недивно, що не знаєте, — озвався Лахудрик, — бо замок існує у ізольованому часо-просторовому анклаві, ось. І про занепокоєність ланодців не турбуйтеся — вони й не помітять відсутності короля. Візит Вашої величності до Замку, — домовик трохи схилив вухасту голову, дивлячись на Нода, — відбудеться за допомогою викривлення часу та простору. Я звідси напрямки відчиню для Вас браму переходу, і Ви одразу опинитесь у кабінеті пана отамана. Такі брами у нас на Землі ще звуть порталами. Вони настільки скорочують відстані, що практично ліквідують їх, ось. А щодо часу, то Ви повернетеся назад із Замку до цієї спальні лише на мить пізніше, ніж залишите її. Такої секундної відсутності ніхто не помітить. І ще одне! На Вашу величність, — знову уклін Нодові, — у Замку чекає пан Рамир.
— Справді?! — дуже зрадів Нод. — А Ерада з ним? А капітан Рей?
— Про все дізнаєтесь у замку, — повагом мовив домовик, зрадівши ефекту від доброї звістки.
— Гаразд, пане домовик Лахудрик Пенатій, — Нод хутко почав одягати свій камуфляж, залишений перед сном прямо на стільці біля ліжка. Перехопивши осудливий погляд привида на трохи зім'ятий однострій, він нагадав тому, що неформальна атмосфера Білого замку, знайома їм обом з книжки, дозволяє обійтися без мантії, скіпетра і корони. Магістр сприйняв ці слова цілком серйозно, чим вельми потішив покійного суверена.
— Ми з королем Горангом негайно вирушаємо до Білого замку, — заявив Нод, поглянувши на себе у дзеркало.
— Ач, Ноде, як ти розкомандувався! Вже й за мене вирішуєш, — Горанг зник у невидимості, вдаючи образу. — Утім, — пробурчав він звідти, — ходімо! Цікаво ж!
— Так би й одразу, — Лахудрик, мов повітряна кулька, полетів до стіни. — Ще хвильку, Ваші величності — я маю попросити пана отамана відчинити нам браму часопростору, — домовик обернувся до співрозмовників. — Направду, брама потрібна лише для Вас, королю Ноде, бо запрошені до Білого замку привиди та домовики можуть самі телепортуватися до анклаву, а от тілесним особам це зась. Наприклад, я до Вашої спальні просто перемістився у потойбічні, а назад мушу вертати з Вами через браму, ось. Створити її може лише пан отаман, — Лахудрик кілька разів ляснув долонею по шпалерах і гукнув: — Нумо, Михайле, відчиняй нам!
Спочатку Нодові здалося, що там, де домовик торкнувся стіни, виникають ще одні двері. Шовкові шпалери у простінку між вікнами пішли хвилями, а за мить зникли, відкривши вхід до напівкруглої кімнати. У її глибині біля високого вузького вікна стояв стіл. Поряд нього на стільці, закинувши ногу на ногу, сидів блондинистий парубок з бузковими очима. Лахудрик першим опинився у приміщенні, привернувши увагу господаря. Той підвівся та ступив кілька кроків назустріч гостям. Більше не вагаючись, Нод пройшов крізь браму. Горанг за ним. Щойно привид опинився у кімнаті, його обрис набув виразної чіткості — майже справжня людина, лише напівпрозора. Обидва королі не виказували бодай натяку на подив, бо пригоди вже стали способом їх повсякденного існування.
— Привіт, — Михайло міцно потис руку Нода. — І Вам добридень, — простягнув він правицю для вітання привидові. На величезний подив Горанга, вони обмінялися рукостисканням.
— Як у тебе виходить не відчувати моєї безтілесності? — здивувався покійний суверен.
— Я існую у багатьох станах, — отаман жестом запросив гостей сідати до столу. — Задля вітання з Вами обрав такий, у якому Ви набули тактильних відчуттів.
— Тю! — лише й спромігся вимовити на те Горанг.
— Даруйте, — звернувся до господаря Нод. — Може, ми пізніше з'ясуємо, як взаємодіє фізична матерія з надприродними силами? Пане Михайле, пан домовик казав, що у Вас тут якимось чином опинився Рамир, — звернувся він до отамана.
— Так, Ваша величносте, — Михайло поглянув у прочинене вікно, звідки долинала бадьора стройова пісня. — Рамир у нашому Замку. Скоро він підійде.
— От і добре, — з полегшенням видихнув Нод, який досі усе ж непокоївся за друга. — Тим часом, пане отамане, маю до Вас кілька питань. Схоже, поміж нас чотирьох, — він обвів поглядом Михайла, Лахудрика та Горанга, — я єдиний цілком належу до матеріального світу, а Ви... — він зупинився, добираючи слова.
— Ну, я ж Вам казав! — не втерпів Лахудрик. — Ми звемося сутностями світу невидимого. Ось!
— Так, я розумію, що пан магістр є домовиком, а король Горанг — привидом, — Нод поглянув на Михайла. — А Ви до якої категорії сутностей належите?
— До вищої, звісно! — знову устряв Лахудрик.
— Друже мій, — вишукано, але з ледь відчутною іронією звернувся отаман до домовика. — Чи не будеш такий ласкавий подати нам кави замість повчати гостей? — Михайло злегка повів лівою рукою у бік брами-порталу, крізь яку ще було видно незастелене королівське ліжко. Брама зникла. На її місці тепер була мурована з грубого каменю стіна.
Нод сів до столу, а Горанг, демонструючи незалежність, зачинив вікно та примостився на підвіконні, звідки було видно двір замку. На столі самі собою виникли три чималі горнятка та ще одне меншеньке — для домовика. Усі парували пахучою кавою. Так само з'явилися вершки у маленькому порцеляновому глечику та цукор у срібній цукерниці. Подякувавши за це Лахудрику, Михайло присів навпроти Нода.
— Я ж не можу їсти-пити! — зітхнув Горанг, вказавши на ближчу до нього порцію кави. — Привиди позбавлені цього задоволення. Магістр езотерики мав би знати такі загальновідомі речі!
— У анклаві можете, — повідомив Михайло. — Прошу дуже, пригощайтеся.
Горанг, не примушуючи себе двічі просити, узяв чашку, зручніше вмостився на підвіконні й обережно зробив ковток. Горнятко у руці привида теж зробилося якимось напівпрозорим, немов порцеляна раптом перетворилася на матове із синім відблиском скло.
— Таки так! — із подивом та задоволенням вигукнув покійний суверен. — Свята Зоре, як давно я не пив кави!
— І не лише їжа та питво можуть приносити Вам тілесні задоволення у анклаві, ось, — домовичок безневинно кліпнув на Горанга. — Як шкода, що сюди до нас не заходять дамочки. Ги-ги.
Отаман суворо насупився на магістра, та жестом запросивши гостей частуватися, повів далі:
— Отож, слухайте, Ваші величності. Я спробую дати відповіді, сподіваюся, на більшість Ваших питань, але почну, дозвольте, з самого початку. Отже, усю вашу планетарну систему разом із Деолою у ній я віднайшов на Чумацькому шляху цілком випадково. Оглядав якось усілякі незвідані його закапелки та й надибав. Ця планета виявилася напрочуд схожою на Землю, тому я вирішив облаштувати тут... не повірите, сторожку на Чумацькому шляху.