— Ти сам бачив, що та сірина тікає від меча, — отаман зробив спробу заспокоїти магістра. — А до Марка я дістануся з Чумацького шляху.
— Звідки? — не приховала подив Загра.
— Звідси! — Ілько вказав на непримітні двері поряд з тими, що вели з кабінету на сходи. — Це, щоб Ви, пані, знали, брама у космос.
Не встигла Загра поставити наступне питання, як за Михайловою спиною випросталися два хмарні крила, очі зблиснули бузковим сяйвом, у правиці засвітився меч. На мить яскравим спалахом міріадів зірок до кабінету справді зазирнув космос — це відчинилися двері брами на Чумацький шлях. Ніхто й оком не встиг зморгнути, як Михайло, щільно причинивши браму за собою, вже зник.
Усім здалося, що отаман повернувся лише за мить після того як залишив кабінет. Однак виглядав він змарнілим та геть пригніченим, немов після кількаденної виснажливої подорожі або непідсильної роботи. Гавер першим кинувся йому назустріч, але зупинився майже біля ніг господаря — вочевидь, відчув його похмурий настрій. Притуливши меч у піхвах до стіни, Михайло заговорив:
— Марко потрапив до зовсім недалекого минулого. Гадаю, якби я не торкнувся тієї злої сірини мечем, шлях хлопця назад у часі був би значно довшим — десь більше сотні років і з трагічним кінцем. Утім, фінал і так виявився дуже сумним.
— Розповідай усе до ладу, — розсердився Ілько. — Марко загинув?!
— Ні, але для нинішнього часу Деоли його вже немає серед живих, — повідомив отаман. — Однак я бачив, що там, у минулому, він прожив хоча й важке, але цікаве життя. Навіть встиг написати та видати фантастичну книжку, що звалася «Білий замок на Чорній скелі». Описав у ній свої пригоди, починаючи від утечі з аулу, та майже усіх, з ким встиг познайомитися тут, у анклаві. Марко у тому часі не дожив і до п'ятдесяти років — помер у концтаборі дуумвірів. Наклад книжки майже весь було знищено...
— А чому ти не зміг повернути його сюди? — зиркнув Рамир з-лід лоба на Михайла.
— Коли Марко з'явився у минулому, — почав пояснювати отаман, вже трохи оговтавшись від щойно пережитого, — він одразу змінив дійсність планети. З Чумацького шляху, проглядаючи його життя, я раптом побачив написану ним книжку «Білий замок на чорній скелі», про яку мене запитували Ваші величності, — отаман поглянув на Нода та Горанга. — Отже, тепер ви живете у тій реальності, яку створено, зокрема, і за участі Марка. Якби я забрав його з минулого, усі обставини сьогодення розсипалися б на друзки.
— Усяке втручання в історію, пане Рамире, — Загра прийшла на допомогу Михайлові, — потягло б за собою лавиноподібний процес, який змінив би планету до невпізнанності. Наприклад, ані Ви, ані король Нод III тоді могли б і не народитися. А чи вдалося Вам, пане отамане, щось довідатися про те, чому шмат сірини почав еволюцію у бік Зла?
— Та чи саме він спричинив кварковий дисбаланс мало не на половину Галактики? — нагадав Лахудрик.
— Вдалося, навіть більше, — бузкові очі отамана засвітилися переможним сяйвом. — У Республіці є одне гірське озерце. З усіх боків його оточують скелі, а стоку води немає. Людина може потрапити туди лише однією покинутою стежкою, яку у давні часи проклали мисливці на барсів. От у ту дику місцину прямо звідси сіра матерія доправила Марка. Добре, що хоч у літню пору року. І тут починається найцікавіше. Гадаю, забарвлена кварками Зла сірина сама обрала це озеро собі за інкубатор, де вона могла збільшувати свою кількість.
— Ти про долю Марка ще не завершив, — нагадав Рамир.
— Я до цього й веду, — дуже по-людськи зітхнув Михайло. — Сіра матерія, переміщуючись у часі від актуальної дійсності до минулого, а тоді знову до цього часу, зуміла налагодити зворотний зв'язок власної еволюції. Тобто досягнувши якогось рівня самоусвідомленості, вона дійшла висновку, що може покращити власні якості, змінивши початкові умови свого розвитку.
— Зворотній еволюційний зв'язок! — у захваті зрозуміла професорка. — Неймовірно і геніально!
— Ви знову забули про Марка! — обурився Ілько.
— Не забули, — заперечив Михайло. — Спробую пояснити, у якій халепі могла опинитися Деола, а з нею, можливо, і весь Чумацький шлях. Марко, як ви, мабуть, вже здогадалися, знадобився сірій матерії, щоб використати його для свого вдосконалення...
— Невже Марко таки зовсім випадково став жертвою сірини? — Горанг поставив питання, що ніяк не давало йому спокою.
— Гадаю, вона атакувала анклав кілька разів з різних боків, створюючи пробоїни, крізь які сюди згодом потрапили Марко та Рамир, а тоді, зрештою, напала. Марко, як я й припускав, просто виявився першим, хто був на лінії атаки, — зітхнув Михайло. — Однак я таки порушив її плани, коли дотягнувся до неї мечем.
— Щось не схоже на те, пане отамане, — зауважив Нод.
— Річ у тому, — терпляче пояснював далі Михайло, — що сірина, навчившись пересуватись у часі, швидше за усе, планувала використати Марка у момент стрибка її власної еволюції, який був спричинений отрутою, налитою в озеро за наказом дуумвірів.
— Мова про усім відому демонстрацію бактеріологічної зброї, — здогадався Нод. — Республіка, анексувавши гирлонський порт Туапулат майже сто років тому, залякала тією отрутою країни Заходу, аби вони силою зброї не вступилися за Князівство.
— Відтоді між цивілізованим світом і Республікою опустилася «залізна завіса», ось. — пояснив Рамир Ількові і Лахудрику, які вже заплуталися в обставинах політичної історії Деоли. — Мешканці окупованого порту, яких силоміць зробили громадянами Республіки, повсякчас намагалися втекти на Захід, допоки дуумвіри не депортували їх далі від кордону.
— Повернімося до наших клопотів, — перервав цю розповідь Михайло. — Отрута якимось чином різко прискорила еволюцію сірої матерії. Вона стала мислячою та дійшла висновку, що їй знадобиться людина. Однак вийшло так, що коли я дістав сірину мечем, то збив налаштування параметрів тунелю у часопросторі, яким вона пересувалася. Тому Марка викинуло не у тому місці і часі, який планувався сіриною. Він опинився у високогірній місцині Республіки півстоліття потому. До озера, де розвивалася сірина, вона не дотягла хлопця кілометра з півтора.
— А що заважає сірій матерії повторити усе те саме знову з якоюсь іншою людиною? — поцікавився Рамир.
— Припускаю, що Мишко вже подбав про те, щоб раз і назавжди нейтралізувати ту небезпечно розумну, але падлючу сіру гниль, ось! — Лахудрик виразно поглянув на меч.
— Але ж Ваша природа, пане отамане, не дозволяє взаємодіяти з нейтральною сіриною! — здивовано занепокоїлася Загра. — Яким способом Ви змогли її нейтралізувати?
— Я, проте, здатний взаємодіяти із часом, — нагадав Михайло. — Діставшись до моменту, коли в озеро налили отруту, я врівноважив ті кілька кварків Зла, які дали змогу сірині різко прискорити свій еволюційний процес, такою ж кількістю кварків Добра. Сірина лишилася ідеально нейтральною, нездатною до еволюції. Вона вже не становить загрози Чумацькому шляху в усіх часах. І так пані професорко, ваші припущення виявились дуже точними, саме ця сірина в гірському озері, якій до перетворення на потужне джерело Зла лишалося півкроку, і спричиняла кварковий дисбаланс. Більше її нема. Незабаром відновиться і природний кварковий баланс. Тепер анклав Білого замку можна повернути на планету Земля. На Деолі він більше непотрібний.
— Ви полишите Деолу назавжди? — запитав Нод.
— Ваша Величносте, — поглянув йому в очі Михайло, — для вічності не існує поняття «завжди». — Повороти Шляху непередбачувані та заплутані. Хтозна, куди він приведе нас вже наступної миті. Хочу Вас попросити ще про одну річ. Повернувшись до палацу, будь ласка, вимкніть генератор сакральності престолу, бо він тепер перетворився лише на зайвий чинник збурень у потойбічні Деоли.
— Але ж генератор нам вельми прислужився! Можливо, він ще буде корисний! — засумнівався Нод.
— Такий потужний магічний артефакт спроможний дати змогу усіляким нематеріальним сутностям, не таким чемним, як оце я, — встряв Лахудрик, — без усякого запрошення швендяти містичним сподом планети. Ось. Його справді слід вимкнути.