У племені, що називало себе Соум-ата-арі, малим рабам спробували дати нові імена, та між собою вони звали один одного іменами, які дали їм батьки — Тод і Нод. З'ясувалося, що хлопці трохи письменні — нечуване вміння серед варварів.
Років за п'ять світ піратів-рибалок почав швидко змінюватися. Купецькі судна дедалі частіше ходили валками під охороною найманців, тож грабувати їх ставало все небезпечніше. Геть виснажені грунти вже не давали достатньо збіжжя. Почався голод, і епізодичні сутички поміж племенами за кращі землі перейшли у затяжні війни. Створювалися нетривкі союзи, розпадалися, знову виникали. Юність Тода і Нода припала саме на цей буремний час.
У вісімнадцятирічному віці обставини розлучили близнюків — Тод потрапив у полон до банди, що складалася з таких самих молодих волоцюг з двох сусідніх племен, які об'єдналися у пошуках поживи. Його мали б піддати якнайжорстокішим тортурам, аби сконав у муках на потіху переможцям, але отаман вирішив продати полоненого лише за чотири мішки проса у рабство до південного Ланоду. Валку рабів купці гірськими стежками вивели на родючі рівнини, де поміж гаїв та лісів струменіли повноводі річки, зеленіли поля, а на луках паслися отари, табуни й череди.
Гірські перевали охороняла потужна сторожа, не даючи варварам із півночі вдертися на рівнину. Там сторожували загони дружинників, яких по черзі надсилали міста Ланодської рівнини. Країна являла собою мережу вільних міст та селищ, міцно укріплених земляними валами, над якими здіймалися міцні дерев'яні тини. Мурованих укріплень тоді було ще небагато. Між містами час від часу спалахували сутички за поля, пасовиська, мисливські та рибальські угіддя, борті й ліс, але до масштабних війн не доходило.
Тода перепродали на ринку у найбільшому місті Ланоду — Аріоді. Молодого дужого раба вподобав місцевий багатій — власник торгових рядів, заїжджого двору, громадських лазень та винокурні. Історія зберегла ім'я негоціанта — Сурмус. У Ланоді рабів не таврували розпеченим залізом — їм наносили татуювання на праве плече. На татуюваннях рабів Сурмуса зображувалася голова свині. Щойно на плечі Тода з'явилася та ганебна свиня, його приставили до хазяйських стаєнь — найпринизливіша, бо дуже брудна робота. Потай Тод наодинці вправлявся у рукопашному бою, тренував м'язи та відновлював підзабуте вміння читати. Він пам'ятав, щодо фатальної подорожі на кораблі десять років тому жив з покійними батьками та Нодом десь на південному узбережжі Ланоду.
За півроку Сурмус призначив Тода топити печі у лазнях. Фізично там було не легше, проте набагато цікавіше. Слухаючи розмови відвідувачів, які не звертали уваги на мовчазного раба, Тод дізнавався про торгові та політичні новини, плітки з життя аріодських багатіїв і можновладців...
Тим часом Нод за гірським хребтом на північному узбережжі зібрав ватагу з двох десятків відчайдухів та вийшов із ними в море на одному-єдиному дракарі. Їм поталанило — надибали самотній купецький корабель, який у шторм відбився від валки. На цьому талан не вичерпався, бо вантажем на кораблі була зброя — мечі, списи, бойові сокири, луки і ще чимало спорядження. Тоді Нод виявив свою шляхетність, яка згодом увійшла до легенд — він пересадив купців разом з боцманом та матросами на дракар, залишив їм весла, води та їжі і вказав напрямок до берега. Четверо матросів, які вміли вправлятися з вітрилами, майже добровільно залишилися на судні.
За рік слава шляхетного і, що не менш дивовижно, трохи писемного пірата Нода вже гриміла по всіх узбережжях — від північних фіордів до спекотних островів Султанату. Його ескадра збільшилася до п'яти суден. За емблему він обрав собі вовка, що застиг у атакуючому стрибку, над яким шугає альбатрос. Ходили чутки, що своїм феноменальним таланом Нод завдячує тому, що бачить віщі сни.
...Якось пізнього вечора у лазні, коли Тод прибирав у кімнаті масажиста, туди раптом зазирнув один з поважних відвідувачів — відомий у місті балакун, себто оратор, власник кількох крамниць та солеварні. Звався він Чиричем. Пізній гість зажадав масажу і отримав — Тод, прагнучи оволодіти усіма доступними навичками та знаннями, добре навчився і цьому ремеслу. Раніше він чув, що Чирич живе разом із небогою у маєтку з великим садом, фонтанами, білими павичами та іншими демонстративними ознаками розкошів. Той маєток охороняє дружина з двох десятків гайдуків. Про Чирича ходили чутки, що він прагне очолити міські збори — посісти формально найвищу посаду в Аріоді (справжня влада перебувала у руках воєводи міського війська та міського скарбника).
Чирич розбалакався з Тодом, зауважуючи його меткий розум та несподівано добре знання політичної ситуації в Аріоді. З того дня багатія частіше бачили у лазнях, а коли він з'ясував, що Тод письменний, відразу запропонував Сурмусу продати раба. За дві ціни. Поторгувалися і вдарили по руках — за три ціни. У маєтку Чирича Тод зажив, мов у бога за пазухою. Надто, коли зійшовся з його племінницею Ральсіятою. Близько зійшовся. Він став правою рукою господаря, а за деякий час уже командував його збройним загоном. Ганебне тавро на плечі в Тода вправний татуювальник перетворив з огидної свині на голову роз'ятреного, ощереного іклами вепра.
Чирич таки очолив міські збори, і неоціненну допомогу у цьому йому надав Тод. Він роззнайомився з ватажками міської голоти, підмайстрами та крамарчуками, і у слушний час вони, цілковито несподівано для місцевої знаті, на міському віче «викричали» Чирича на омріяну ним посаду. Ральсіята вправно поширила у місті чутки про те, що Тод ніякий не варвар, а нащадок шляхетного роду десь із Півдня, і одружитися з ним — честь для будь-якої аріодської панянки. Історія замовчує, чи повірили тим чуткам, хоча на користь їх правдивості було принаймні два наочних аргументи: перший — письменність Тода, а другий — те, що зовні він зовсім не походив на низькорослих, опецькуватих, рудих або білявих варварів. Був він світло-русявим, струнким, з тонкими рисами обличчя, довгими пальцями сильних рук, а головне — виразними зеленими очима, від яких не могли відвести погляду аріодські дівчата, а часом і матрони.
Чирич справив небозі бучне весілля. Легенда твердила, що троє відунів поєднали молодих у шлюбі на світанку, біля підніжжя велетенського базальтового валуна. Він височів у священному яру, ледь виступаючи над його краями, і був дивовижний тим, що у його вершину немов вросла брила з чистого заліза якогось ідеально сірого кольору. За формою брила нагадувала крісло, а залізо, скільки себе пам'ятали аріодці, ніколи не іржавіло. Ходили перекази, що кільком відчайдухам у різні часи вдавалося відколоти від того «крісла» уламки, які погано трималися, та продати їх десь у далеких світах, проте вже багато років ніхто не спромігся відпиляти бодай шматочка. Зрештою відуни оголосили залізну брилу заповітною, поширивши чутки, що той, хто торкнеться її, помре за три дні.
Майже відбувши шлюбну церемонію, Тод раптом побачив у світлі сонця, що вже торкнулося сірої брили, темно-червону квітку маку, яка розкрила свої пелюстки просто під час обряду. Було щось казкове у цьому видовищі. Квітка проросла із щілини у базальті під самим залізним «кріслом» і немов манила до себе. Тод заявив, що вбачає у цьому добрий знак його богів та, не звертаючи уваги на обурення та остороги відунів, поліз на валун, щоб зірвати квітку у подарунок Ральсіяті. Це вдалося, однак він послизнувся на мокрому від роси базальті, глибоко подряпавши долоню. Намагаючись втримати рівновагу та не зім'яти квітку, він торкнувся порізаною рукою залізної брили. Присутнім здалося, що цієї миті у небо вдарив короткий спалах сірого світла. Тод визнав, що також бачив це. Більше того, він прохопився, що торкнувшись скривавленою долонею холодного заліза, ніби відчув, як його наповнила якась потуга, що розлилася усім тілом.