— Окрім того, — продовжив думку отаман, — тепер, коли нам вдалося у зародку знищити причину зростання концентрації кварків Зла на Деолі, на ній відновиться нормальний плин речей і стан подій.
— Навпаки, — автоматично виправила Загра одну з вищих сутностей Всесвіту. — Слід говорити: стан речей і плин подій.
— Ваша рація, пані професорко, — Михайло посмішкою дав зрозуміти, що обмовився навмисне, аби трохи розрідити серйозність цієї розмови. — Тож, коли планета повернеться до звичного стану, активний генератор являтиме собою найбільш небезпечний для неї об'єкт.
— А може, генератор якось усе ж таки пов'язаний і з виникненням агресивної сірини? — вперше подав голос віце-канцлер закордонних справ, який весь час перебування у анклаві просидів мовчки, намагаючись збагнути те, що відбувалося навколо.
— Не виключено, — підтримав його домовик. — Хоча достеменно це з'ясувати вже неможливо. Ось.
— Якщо ми вимкнемо генератор, — знову занепокоївся Самус, — то більше ніколи не побачимо Горанга?
— Ви що, хочете, щоб я зовсім зник? — не так злякався, як образився привид на отамана.
— Навпаки, — заспокоїв його Михайло. — Коли Ваша величність вийшли зі свого портрету у потаємний хід за стіною галереї, то здобули цілковиту свободу пересування у потойбічні планети. Тепер зникнення Вам не загрожує.
— Уявіть, якби портрет раптом згорів у пожежі, — зловісно мовив магістр езотерики.
— То і я б розвіявся з димом, — зробив правильний висновок привид.
— А так?.. — підключився до гри Нод.
— А так ми й далі будемо терпіти його нудні зауваження, — підбив підсумок Самус.
— Чудово! — звеселився заспокоєний Горанг.
— Усе одно шкода вимикати, — вперто зауважила Загра. — Стільки наукових гіпотез залишаться неперевіреними!
— На Деолу насуваються часи карколомного розвитку техніки, тож вченим буде чимало роботи й без генератора, — розрадив її Михайло.
— Між нами кажучи, — хитро примружився Ілько, — може статися так, що технічний прогрес допоможе знайти нове, геть несподіване застосування для генератора.
— Зарано про це говорити, — Михайло підвівся з-за столу.
— Вирішено: ми вимкнемо генератор, — запевнив отамана Нод.
— Ой! Та ви ж нічого не їли! — Лахудрик запізніло вказав на «натюрморт» на столі, якого майже ніхто не торкнувся.
— Якось воно не до того було, — мовив досі похмурий добропорядний віце-канцлер внутрішніх справ.
— Знаєте, що? — Михайло взяв у руки пляшку «Сивого Тасаву» та подивився крізь неї на світло у вікні. — Перед тим, як я перенесу звідси на Землю Білий замок, запрошую вас ще раз навідати нас тут. Рамир тим часом приведе до Замку своїх супутників, які чекають на нього у Прайських горах. Згода?
— Ще б пак! — зрадів Нод. — Буде дуже добре, якщо князівна повернеться до Гирлону саме з Ланоду.
— Тоді до зустрічі, — Михайло відчинив браму до королівського палацу. Потискаючи руку Нодові, він примружився та таємничо зауважив: — Сподіваюся, Вашій величності буде до снаги впоратися з клопотами, які незабаром виникнуть через розширення Вашого Королівства.
Низькі темні хмари над задушливим Тіапулатом усе ніяк не проливалися грозою. Десь оддалік блимало і гриміло, а на столицю колишньої Республіки не падало жодної краплин. Спітнілий Дет Дут, насунувши на очі картуз, став у веселу і жваву чергу до пункту видачі товарних наборів гуманітарної допомоги з Ланоду. Змарніле обличчя колишнього дуумвіра обросло довгою, але рідкою сиво-рудуватою бородою. Потертий плащ, у який він мусив вбратися, теліпався немов на городньому опудалі, розтоптані брудні черевики зісковзували з ніг при кожному кроці, надто лівий.
Дут ніяк не міг збагнути, чому так радіють ці люди у черзі. Стоять за дармовими королівськими харчами і милом, так само, як і він, зморені та голодні, а усе одно веселяться, немов колись на травневі свята Вільних Трударів. Щоправда, з гучномовця на стовпі тепер замість одноманітних маршів та пісень про звитяжних дуумвірів лунали якісь легковажні пісеньки ланодської та гирлонської естради.
Дет Дут вкотре подумки перебирав послідовність подій, які, зрештою, привели його до цієї черги. З часу зникнення Сата Сата з лікарняної палати справи у Республіці стрімко пішли шкереберть. Той Сат Сат зі своїми прибічниками отаборився у міській управі столиці, а Дут перебрався з резиденції дуумвірів до надійніше захищеної споруди контррозвідки. Вони зчепилися між собою у пропагандистському двобої, звинувачуючи один одного в усіх відомих людству гріхах. Дет контролював центральне радіо Республіки, проте Сат захопив редакції та друкарні газет. Армійське командування запевняло Дета у своїй відданості, проте дало зрозуміти, що «не вбачає законної можливості застосувати війська всередині країни». Поліцейське начальство, що майже усе стало на бік Сата Сата, також резонно наголошувало на цілковитій неможливості силового протистояння з армією. Армійські та поліцейські підрозділи на відстані маневрували один довкола одного, але прямого контакту уникали. Дет Дут швидко збагнув, що між армійськими і поліцейськими командирами існує угода про ненапад.
Влада зайшла у ступор. Чиновники, на яких сипалися протилежні накази від обох дуумвірів водночас, потроху вивітрилися з помпезних будівель державних та муніципальних установ, боячись остаточно стати на будь-чию сторону. Переважна більшість мешканців країни нишком сиділи по домівках, зайнявши одвічну обивательську позицію — «аби не було війни». Вакуум влади швидко спричинив дефіцит харчів та інших товарів першої необхідності. Це потягло за собою розгул бандитизму та мародерства. Республіка стрімко почала валитися у хаос.
Першим не витримав Сат Сат. За чутками, відчуваючи неминучу втрату підтримки своїх останніх прибічників, він потай від них утік зі столиці десь на узбережжя. Тим часом по всій країні швидко зникали залишки продовольчих запасів, виникали перебої у енергопостачанні, зупинився міжміський транспорт. Тут через «завісу» поширилася неймовірна звістка, що Нод Кунстад, їх співвітчизник і онук шанованого бойового генерала, посів трон Ланоду. Довідавшись про це, чимало громадян, надто студентів та інтелігентів, спочатку потай, а тоді й уголос заговорили про потребу повернутися до життя у єдиній країні, порвати, до Ратха, ту «залізну завісу» із скаженими дуумвірами заразом. До цих розмов дослухалися дедалі більше людей. Вперше за багато років у частини суспільства з'явилася зрозуміла мета — єднання з цивілізацією.
Незабаром прямо у центрі Тіапулата студенти встановили кілька наметів, оголосивши про проведення цілодобового мітингу за відновлення єдності Королівства. Деморалізовані поліцаї цьому не опиралися. Дет Дут, який на той час вже перебрався з будівлі контррозвідки до однієї зі столичних військових частин, не наважився на розгін табору силами армії — побоювався, що солдати повернуть зброю проти нього. Табір розростався. Там оголосили про утворення тимчасової мерії Тіапулата, яка першою ж своєю постановою оголосила про відновлення державної єдності з Королівством. Її приклад наслідували в інших містах, а тоді й у багатьох селах. Виглядало так, що короля поставили перед фактом повернення під його скіпетр, тобто під його відповідальність території з паралізованим господарством, злиднями та безвладдям.
Дет Дут досі так і не спромігся дати собі відповідь на питання, чи було повернення королівської влади інспіроване спецслужбами Ланоду, а чи й справді сталося внаслідок «поруху народних мас».
Раптом музика над головами черги стихла. З гучномовця пролунали позивні випуску новин. Екс-дуумвіра аж дрижаки пробрали від недавніх спогадів. Тиждень тому з такого ж гучномовця на плацу військової частини, що була вірною Дету Дуту у протистоянні з Сатом Сатом, йому вже довелося почути, як музичну трансляцію було перервано для того, щоб в ефірі прозвучало перше звернення до співвітчизників нового короля Ланоду Нода III. Молодий суверен почав промову з того, що він — онук знаменитого генерала Нода Кунстатда, тому почувається особливо відповідальним перед своїми співвітчизниками та щасливим водночас, бо має змогу прийти їм на допомогу у скрутний час. Колишній курсант Академії Сили заявив, що усі держави (останньою — Імперія) визнали суверенітет корони Ланоду над територією Республіки.