Выбрать главу

Банда не хотіла розлучитися зі своєю здобиччю — варто було Нодові підвестися, як здоровило, лежачи, вхопив наплічник. Нод схопив його з іншого боку. Бандюга мав перевагу, бо тримав за лямку, а Нод — за видовжену зовнішню кишеню, яку зазвичай використовував для пляшки води. Здоровань, підводячись, різко смикнув, кишеня відірвалася, і з порваного наплічника вилетіло кілька предметів. Бандит знову опинився у траві, отримавши по пиці випущеним Нодом наплічником. Поміж інших речей, що випали з мішка, зблиснув титановий футляр. Нод устиг витягнути з нього кортик, відстрелити одним натисканням блискучі піхви та, цього разу без вагань, відпрацьованим до автоматизму прийомом полоснути бандюка по руці. Той відсмикнув її і таки звівся на ноги. На мить запанувала тиша — зброя у руці парубка і блискавичний прийом справили однакове враження і на нападників, і на Рамира з Кинавом. З-за повороту стежини почулося кілька чоловічих голосів — то рибалки йшли до човнів, щоб вийти у море по високій воді. Банда миттю розчинилася між деревами.

— Сховай це! — майже пошепки сказав Рамир, вказавши на кортик.

— У кущі, мерщій! — так само тихо мовив Кинав, притискаючи лівицею ребра.

«Мабуть, йому добряче натовкли», — майнула у Нода думка. Він гамузом вкинув футляр, піхви та кинджал у наплічник і, не гаючись, приєднався до нових товаришів. Сховалися вони у тій самій засідці, де перед тим чаїлися злодії. Виявилося, що її обладнано сумлінно — зі стежки їх годі було побачити. Рибалки, дійшовши до місця, де щойно точилася сутичка, на деякий час зупинилися, розглядаючи прим'яту траву та перемовляючись про щойно почуті крики, однак прилив прибував, тож бригадир наказав не баритися.

— А ти, виявляється, ще той зарізяка, — Рамир проігнорував щиру Нодову спробу подякувати за порятунок.

— Та й небезпечний ти тип! — широко усміхнувся й Кинав.

— Звідки такого файного ножика узяв? — поцікавився борець. — Коштовна річ!

— Брехати не хочу, а сказати правди не можу! — відрубав курсант. — Можете здати мене ментам за зберігання холодної зброї.

— А як не здамо, то спільниками будемо, — з того, як Кинав вимовив ці слова, важко було збагнути, чи говорить він жартома. — І про це теж не можна розповідати? — він витяг з-під притуленої до ребер лівої руки сувій із заповітом герцога Азборана, встромлений у рубінову каблучку. — Випав, коли твій рюкзак порвався, я й підібрав. Тримай, коли ти такий увесь із себе таємничий, — студент простягнув згорток Нодові.

— Яка каблучка! — у захваті вимовив Рамир, розглядаючи перстень з рубіном. — Дай приміряти.

— Візьми, — Нод вийняв сувій та знехотя подав перстень.

— Правда ж, мені пасує? — Рамир милувався видовженим густо-червоним каменем на вказівному пальці.

— Уявляєш, він, як дівка, коштовностями з дитинства цікавиться, — засміявся Кинав, якого ще трохи трусило після бійки. — Спортивною боротьбою займається, будь-який двигун може полагодити, і на тобі — блискучі цяцьки усілякі любить.

— Я люблю не носити коштовності (ну, хіба інколи), а більше розглядати, — Рамир вдивлявся у глибину каменя, ловлячи ним проміння, а тоді зняв перстень із вказівного пальця та вдягнув на великий правої руки.

— Як гадаєте, ці покидьки не донесуть на мене за кортик? — запитав Нод, киваючи у бік, де зникли нападники.

— Ні, хоча поголос піде. Тобі тут довго лишатися не можна. Як не бандити, то раніше чи пізніше менти присікаються.

— А вам?

— Та й ми знайшли зайвих пригод на свої голови, — визнав Кинав. — Проте на пляж ще зможемо сьогодні сходити, бо раніше вечора, коли люди посходяться до таверни, про напад навряд чи хто дізнається.

— Знаєш, Ноде, — долучився Рамир, — під час приливу пірнати можна прямо з уступу, а у відлив ти даремно поліз у воду — це небезпечно. Тут є холодна донна течія, яка може затягти та віднести у відкрите море аж до Горіхового потоку.

— Замість пляжу в мене є інша пропозиція, — наважився Нод. — Покажу вам дещо — не пошкодуєте. Ходімо.

— Куди? — недовірливо запитав Рамир.

— Побачите.

— Гаразд, — погодився за обох Кинав. — Лишень наші сумки заберемо. Ми їх он за тим деревом кинули, — вказав він на великий платан.

— А я заберу одяг із пляжу, — відказав Нод, поглянувши на свої збиті пальці на ногах та розірвані плавки, що ледь трималися на розтягнутій резинці.

До старої садиби Кунстадів дістатися вдалося до початку дощу. Допоки йшли порожнім цієї пори селищем, Рамир сховав перстень до кишені, а у дворі знову вдягнув на великий палець. Перші краплини впали, коли Нод саме знімав замок. Кинав сказав, що має на хвильку забігти за хлів — відлити. Рамир тим часом, знову знімаючи перстень та простягаючи його Нодові, раптом сказав:

— Філігранна копія!

— Що ти маєш на увазі?

— Це копія знаменитого персня Азборанів. Чув про таких?

Нод аж ключ впустив з несподіванки, але опанувавши себе, запитав:

— Звідки ти це узяв?

— Читав. І малюнки бачив. Я направду цікавлюся історичними коштовностями. Про рубін Азборанів у довідниках пишуть, що він світиться рівним червоним світлом, однак коли піймати ним сонячне проміння, всередині каменя можна побачити ідеально круглу біло-золоту цятку. У твоєму персні так само. До речі, його слід було носити саме на великому пальці правої руки. Цей перстень відповідає усім описам та малюнкам — точнісінька копія історичного, того, який належав Азборанам. Це вимерла, точніше, знищена родина у Ланодському королівстві...

Нода дуже збентежили ці слова Рамира. Перше, що спадало на думку: ну, не може звичайний студент політехнічного, та ще й сільський родом, мати такі знання з історії династій та реліквій, що їм належали. З іншого боку — яким чином контррозвідка могла б так бездоганно і швидко підіслати до нього свого агента, а може, й двох? Бо Кинав поводився цілком злагоджено із Рамиром. Та й навіщо контррозвідці розробляти таку складну операцію? Якщо вона знає про спадок Азборанів, то може просто заарештувати його та Юса, і край. Але буває ж такий талан, коли доля підкидає у потрібний момент саме найнеобхідніший тобі випадок, як от, наприклад, ця зустріч з Рамиром та Кинавом! Може, це і є шанс на успішну втечу за кордон? Ці думки щільним вихором промчали у голові Нода. Відкинувши сумніви, він відповів:

— Я знаю, Рамире, хто такі герцоги Азборани. Ходімо до хати, є розмова.

Коли Кинав увійшов до кухні, Рамир уже дочитував заповіт останнього відомого історії герцога Нода Азборана.

— Отже, перстень — не підробка, — меланхолійно мовив борець, віддаючи аркуш Кинаву.

— А ти, Ноде, де це узяв? — дочитавши заповіт, запитав бігун. — До речі, ти, виявляється, тезка останнього Азборана.

— Не останнього...

4. Бордель на заводі

Свою оповідь герцог почав з родинної традиції Азборанів називати спадкоємців титулу ім'ям Нод. Кинав дістав із сумки наїдки, приготовані для пляжу, Рамир запропонував пива, але Нод попередив, що на них чекає ще трохи фізичної роботи, і після неї пиво смакуватиме краще. До кінця перекусу обидва студенти вже не мали сумнівів, що онук знаменитого генерала справді є нащадком ланодського аристократичного роду.

— От дивно, що в нас із Ланодом майже одна мова, — сказав Кинав, кивнувши на заповіт, який лежав на столі — Чому так?

— Хіба не знаєш? — здивувався Рамир. — Республіка колись була частиною Ланоду. Звалася вона герцогством Тіапулатським за назвою нашої столиці. Але трохи більше трьох сторіч тому сталася Революція Славетних Трударів. Скориставшись із того, що Імперія у черговий раз намагалася поглинути Ланод, двоє волоцюг підняли повстання селян та рибалок, які були невдоволені зависокими податками та рекрутськими наборами.

— А чому про це на уроках історії не розповідали і в енциклопедіях не пишуть? — запитав Нод. — Я нещодавно читав «Історію Ланоду», але такого не пригадую.

— Бо дуумвірам вигідно, щоб населення вважало, що до того, як Республіка відокремилася від Ланоду, люди тут жили мало не первісним життям, — пояснив Рамир. — І все, що створене у нашій країні, виникло лише завдяки «найсправедливішому на Деолі суспільному ладу та невтомному піклуванню дуумвірів про народ». Тому під час революції було знищено пам'ятки, храми, бібліотеки, театри, навіть зоопарки.