Сонце вже пекло на повну силу. Рамир таки довірив Нодові штурвал, щоб перепочити у затінку рубки. На його думку, вони вже мали б побачити ознаки Горіхової течії, проте її все не було — мабуть, хід баркаса був аж надто тихий, або ж мапи для рибалок не відзначалися точністю. На межі видимості їх швидко проминув великий суховантаж — віз, за словами Рамира, з Імперії до Республіки старі автівки, а назад мав забрати вовну та деревину — головні джерела валюти для дуумвірів. Цей корабель вельми засмутив капітана: торговий шлях пролягав значно південніше, отже, вони миль за тридцять від узбережжя. Трохи поміркувавши, Рамир зняв зі щогли прапор їх вже колишньої батьківщини та замінив його своєю білою майкою. Білий прапор за морськими законами Деоли означав прохання про допомогу. Проте суден більше не траплялося. Нод запропонував скупатися, однак Рамир заборонив. Сказав, що тут можуть бути бичачі акули — найагресивніша хижа риба на Деолі. До того ж кілька рівномірних ударів хвиль у правий борт сповістили, що вони вже повернулися у струмінь Горіхової течії.
Хмарилося — починався регулярний пообідній дощ. Нод, було, намірився поповнити запаси прісної води, збираючи її у відро, коли метрах у десяти від баркасу раптом вискочила з моря здоровенна, у три людські зрости рибина. Не встигла вона знову торкнутися води, як звідти вистромилася голова якогось чудовиська. Воно перекусило рибину навпіл і одразу проковтнуло обидва шматки. Широкий плаский хвіст оглушливо ляснув по воді, здійнявши на два боки фонтан бризок.
— Що це? — Нод аж присів з переляку. — Бичача акула?
— Так. Та, яку з'їли, — Рамир теж злякався побаченого.
— А що з'їло?
— Не знаю, — борець відвів баркас від плями крові — єдиного, що залишилося від акули. — Про таке страховидло я ніколи не чув. Судячи з розмірів голови, воно метрів із п'ятнадцять у довжину. Більші лише кити.
— Але ж кити не хижі, а в цього зуби схожі на різаки. І головне: ти зауважив, що воно вкрите шерстю?!
— Бути не може! Невже ссавець?? Дивно, що рибалки ніколи мені про це не розповідали, адже такого велетня важко не помітити, — озвався Рамир, нахиляючись над лічильником пального. — До узбережжя не дотягнемо, доведеться незабаром лягати у дрейф.
— Не хотілося б поряд із таким сусідом, — Нод вказав на кров за кормою.
— На те немає ради! Якби бодай вдалося перейти течію, допоки ще є пальне, а тоді можна і у дрейф.
Дощ посилювався, здіймався вітер. На щастя — у напрямку берега, але хвилі ставали дедалі вищі. Видимість погіршилася. Однієї миті у баркас щось вдарило. Потужно. Рамир, який, намагаючись стати по вітру, перебирав штурвал, ледь втримався на ногах. Нод упав на палубу. Якби стояв ближче до облавку, опинився б у воді. Не розгубившись, він одразу спустився у трюм, щоб глянути на пошкодження. Виявилося, що знову потекло. На щастя, брезенту вистачило, щоб заткнути і цю щілину у корпусі.
— Це, швидше за усе, було воно, — гукнув до Нода Рамир, коли той знову вибрався на палубу.
«Капітан» тримав штурвал, сторожко озираючи воду — чи не з'явиться знову страховисько, що з'їло акулу. Не з'явилося.
— Тобі слід відпочити, Рамире. Я перед дорогою виспався, а ти поспи зараз. Я впораюся зі штурвалом, зуб даю.
— Та який зараз сон?! Ми будь-якої миті можемо піти на дно! Он поглянь на небо! Хіба дістань чогось попоїсти.
Нод дістав з тюка з провіантом шмат в'яленого м'яса та просто зубами розірвав його навпіл. Однак суденце так кидало на хвилях, що Рамир мусив тримати штурвал обома руками. Свою пайку він, ледь відкусивши трохи, просто поклав у глибоку кишеню штанів. Важке, темно-сизе небо нависало низько над морем. У передвечірній імлі видимість ще погіршилася, і Нодові дедалі частіше доводилося прикладатися до бінокля. Якоїсь миті йому здалося, що він бачить між хвилями якесь судно, але скільки не вдивлявся, більше нічого у морі не з'являлося. Хвилі здіймалися усе вищі, вода вже двічі перекотилася через облавок. Третій вал вимочив їх з голови до ніг.
— От ми і й скупалися, — спробував пожартувати Нод, аби приховати страх.
— Щось не так!! — гукнув Рамир. — Вода прісна!
— Ну то й що? — не надав значення почутому Нод.
— Тут прісна вода може бути лише з Ардани. Це річка на кордоні Гирлона і Ланода. Ми майже проминули Князівство. Слухай, а може, висадимося вже у твоєму Королівстві?..
— Ні, Рамире, до Ланоду нам ще передчасно. Хтозна, як там поставляться до нас. А у Князівстві, як я розумію, ліберальніші порядки, — Нод не втрачав здатності міркувати логічно. — До того ж, спочатку мені треба до Гирлонського банку.
— Тоді розвертаймося на схід. Ще миль із п'ять, щонайбільше десять, і пристанемо у Гирлоні.
— Ти певен?
— Вважай, Ноде, що ми вже у дельті Ардани. Вона неширока, але дуже глибока, має потужний водоскид, тому й відчувається у морі далеко від берега. Ми дісталися мети значно раніше, ніж я сподівався — чи швидкість була більша, чи відстань не розрахував. Тут вже можуть бути мілини, а якщо почнеться шторм, хвилі здійматимуться дуже високі, — Рамир різко крутонув штурвал, і баркас став важко розвертатися на правий борт, ризикуючи зачерпнути води.
— І звідки ти стільки знаєш? І географію з навігацією, і історію з історичними коштовностями! От не втомлююся я тобі дивуватися!
— Саме якось пристає до мізків.
— Слухай, а з Кунстада хтось хоч коли вдало тікав за кордон?
— Один чи два рази. Дуже давно. Вважається, що втікачі гинули у морі.
У низьких хмарах спалахнула вертикальна блискавка, вдаривши у воду неподалік. Одразу розкотився оглушливий грім. Не забарилися і вітер зі зливою. Геть стемніло. Баркас дедалі глибше занурювався носом, борти тріщали. Рамир наказав Нодові притягти ближче до штурвалу два рятувальні круги і вдягнути наплічник. Вчасно — баркас раптом сильно об щось вдарився і зупинився, аж Рамира кинуло грудьми на штурвал. Наступної миті судно стало майже сторчма — корма здійнялася угору, а ніс зник у хвилях. Нод з Рамиром полетіли шкереберть у темряву. Останнє, що відчув Нод — смак холодної, ледь солонуватої води, яка поглинула його з головою.
6. «Вас вітає місто Ард»
— Схоже, що Кунстад втопився. Разом зі ще одним парубком із селища, — доповідав підполковник Буртак потилиці Дета Дута. — Пішов купатися і зник. Сьогодні вранці їх речі знайшли на пляжі...
— Як Ви могли таке допустити? — майже не розтуляючи губ, процідив дуумвір, розглядаючи сад за вікном.
Там поміж яблуневих крон, які садівники розпластали на спеціальних садових ґратах, зробивши їх майже пласкими, бовваніла дивна скульптурна композиція. На постаменті з казенно-сірого діабазу встановлено три постаті, дуже реалістично вирізьблені з білого з синюватими жилками мармуру: двоє дуумвірів, один з яких тримає на піднятих руках дівчинку років п'яти, а інший пухкими губами тягнеться до її животика. Невідомий скульптор не забув навіть про нерівні зуби у роті можновладця, який хоче поцілувати дитину. Дівчинка дивиться кудись у небо, тому вираз її обличчя не можна побачити, але вся її постать випромінює страх та огиду. Композиція, всупереч неодмінному правилу у Республіці, не мала таблички із пояснювальним підписом, але якби вона була, то, мабуть, сповіщала б про любов дуумвірів до діточок.
З почервонілої шиї та вух Дета Дута підполковник розумів, що той переповнений люттю, і лише виняткова утаємниченість цієї операції рятує його від негайного арешту, а тоді й трибуналу. Нод був козирем не лише у геополітичній грі дуумвірів, а й у їх прихованому суперництві між собою. Інший дуумвір, Сат Сат, старший за віком за Дета Дута, хоча і не користувався повагою серед генералітету, але спирався на підтримку партійної верхівки. Він давно вже виявляв ознаки занепокоєння зростаючим впливом співправителя. Сатові Сатові звідкись стало відомо про справжнє походження родини Кунстадів, і він вимагав тримати його в курсі спецоперації контррозвідки. Загибель такого коштовного (у прямому розумінні) хлопця може бути поставлено у провину Дету Дуту, і це дасть Сатові Сатові змогу перебрати контроль над контррозвідкою.