— Ми не виключаємо версії втечі, — підполковник поквапився «заспокоїти» Дета Дута, — бо тіл не знайшли, проте у селищі зник баркас.
— Якою була погода?
— Доброю, але поблизу селища проходить непередбачувана холодна течія. Траплялися випадки, що вона затягала плавців, і ті гинули. А ще ми дізналися, що три дні тому Нода Кунстада спробували пограбувати місцеві волоцюги. Він відбився від них за допомогою двох студентів, також мешканців селища. Один з них, на ім'я Рамир, зник разом із Кунстадом...
— А другий?
— Кинав. Він твердить, що бачив зниклих надвечір. Ті саме купалися. Якщо припустити, що Кунстад утік, то, можливо, цей Кинав їх спільник і щось знає.
— Допитали? — обернув червону пику Дет Дут.
— Так, я наказав місцевим поліцаям обережно розпитати його, але так, щоб не сполохати. Простежимо за ним. Якщо Нод із Рамиром втекли, не виключено, що вони домовилися із Кинавом про канал зв'язку.
— Стежте за тим Кинавом і шукайте тіла!
Нод закашлявся. Його знудило солонуватою водою. Рамир тримав потопельника животом на своєму коліні, нахиливши головою донизу.
— О! А я вже гадав, що Ланод залишиться без свого короля, — Рамир поплескав його долонею по спині.
— Ти про що? — не одразу зрозумів Нод сенс почутого.
— Треба сховатися, — Рамир підхопив Нодів наплічник. — Уставай, чого розлігся? — він подав руку, аби допомогти другові підвестися. — Он туди, під скелю.
Дощ періщив нещадно. Обриси скелі виринали з темряви лише у коротких спалахах блискавок. Мандрівники забилися у невеликий виямок, куди дощ майже не заливав. Там було досить тепло, чомусь навіть парко.
— На, ковтни, — Рамир дістав з кишені металеву фляжку з полинівкою.
Нод відпив гіркуватого напою. По жилах відразу потекло приємне тепло. Рамир також добряче приклався до фляжки, а потім дістав з кишені штанів шмат мокрого м'яса, що вціліло у кораблетрощі, роздер його навпіл і віддав половину Нодові.
— Поїмо і спати!
— Давай ще потроху, — запропонував швидко захмелілий Нод.
— Не варто, — якось мляво заперечив Рамир. — Нам ще слід пильнувати!
— Та де?! Ми вирвалися з тобою, вирвалися!! Давай за нашу свободу!
— Ну, давай, твоя величносте, — Рамир, якого теж попускала напруга останньої доби, трохи дражнив друга.
— Та йди ти! Краще розкажи, як тобі вдалося нас врятувати? — Нод відгриз жорсткий кусень м'яса. — Я геть нічого не пам'ятаю.
— Будьмо! — Рамир простягнув йому фляжку, а тоді й сам хильнув з неї. — Вочевидь, ми зачепили носом підводну скелю. Такого потужного удару обшивка не могла витримати. Вода хлинула до трюму, і баркас миттю пішов носом на дно. На наше щастя, воронка у шторм не утворилася, бо інакше баркас затяг би нас за собою. Тебе накрило хвилею, але торба не дала відразу потонути. Я тоді якимось дивом ухопив рятувальний круг і випхав тебе на нього. Сам тримався за леєр. Добре, що був прилив, і хвиля викинула нас високо на берег. Давай ще по ковтку. Дощ, здається, вщухає.
— Давай! За життя! — радів Нод.
— Дивись-но! Нам ще головного болю з похмелюги бракувало! — відказав Рамир, приклавшись, однак, до фляги і передавши її Нодові.
За тією балачкою щасливі втікачі й не вчулися, як допили полинівку та поснули.
Цього разу Горанг довго не хотів балакати до нього. Уві сні Нод ні в сих, ні в тих стояв перед портретом у світлій залі, але портрет лишався нерухомим. Холодні водянисті очі пришелепкуватого короля дивилися кудись над головою парубка.
— Тю на Вас! — образився він. — Тоді я піду.
— Я із п'яними не розмовляю, — ледь ворухнув губами король. — Ти зараз мов чіп!
— Та облиште! Мені що, слід було замерзнути? Краще скажіть, що воно за така загрозлива хмара суне на цивілізований світ?
— Іншим разом, бо у мене сьогодні таки кепський настрій, — визнав король. — Ауранія геть пустилася берега зі своїм кухарчуком. Усіляку пристойність забули. Пиячать прямісінько у ліжку. Вона вже перетворилася на посміховисько для всього королівства. Анекдоти про неї розповідають, пісеньки сороміцькі співають.
— Заспіваєте?
— Знущаєшся з п'яних очей? Утім, анекдот розповім. Придворні, знаючи про любов королеви до коньяку, на денному рауті пропонують їй пригубити чарочку. А вона відмовляється раптом! І раз відмовляється, і вдруге, і втретє! Придворні кидаються до коханця Ауранії, колишнього кухарчука: що, мовляв, сталося, Ідаре? Чому їх величність відмовляється від любої чарчини? А той відповідає: «Застав нас на кінній прогулянці дощ. Змокли. Повернулися до палацу, залізли у теплу ванну, а тоді до ліжка. Її величність під ковдрою цілу пляшку коньяку всмоктали». «То й що? Звична для неї справа», — знизують плечима царедворці. «А те, що прокидаюся я серед ночі від холоду — ні ковдри на мені, ні королеви поряд». — «І куди їх величність поділися?» — удавано непокояться придворні. «Подейкують, — ніяковіє Ідар, — що тієї ночі містяни бачили привид вельможної дами з ковдрою, накинутою на плечі, наче мантія. Примара вешталася сумнівними шинками столиці та пропонувала відвідувачам показати цицьки за келишок лікеру „Сивий Тасав“. Словом, королева страшенно картаються і зареклися пити коньяк... десь аж до вечора».
Нод прокинувся від сміху і холоду. Виявилося, він спав, обійнявши мокрий армійський мішок, до якого начіплялося чимало латаття. Рамира поряд не було. Дощ зовсім припинився, але повітря залишалося вогким. Небо вкривали суцільні хмари, крізь які ледь пробивалося ранкове світло. Хлопець вибрався з виямку. Скеля, під якою вони знайшли собі прихисток уночі, являла собою східний край бухти. Її західний край затуляв ранковий туман. Виямок, де вони так добре спали, виявився природним уловлювачем усілякого морського сміття — підсохлого латаття, дощок та уламків від товарних упаковок. А ще там було повно пташиного посліду. Відтак їх одяг, що за ніч майже висох, геть забруднився і смердів.
Нод півголосом покликав Рамира. У відповідь десь із гори почув тихий посвист. Виявилося, Рамир зійшов на вершок скелі — оглянути місцевість. Нод приєднався до нього.
— Гирлон там, — Рамир махнув рукою у напрямку сонця, що вгадувалося за хмарами геть низько над обрієм.
Зі скелі було видно ще одну бухту. До неї прямувала дорога, якою проїжджали поодинокі машини, зникаючи у лісі, що вкривав похилий пагорб. За ним повітря виглядало якимось ніби щільнішим.
— Звідки знаєш, що саме там? — запитав Нод.
— Марево за лісом бачиш? Міський смог Гирлона.
— Зрозуміло. А ця місцина здається геть глухою.
— Ні. Поглянь туди, — Рамир кивнув у протилежний бік.
Там, на західному краю бухти, на берег якої їх викинув шторм, у тумані, що саме почав розсіюватися, ледь виднілося селище з кількох акуратних будинків. Над ним на скелі височіла кругла біла вежа — мабуть, покинутий маяк, бо інакше уночі вони побачили б його світло. Вершина старезної споруди ще ховалася у тумані.
— Шкода, що бінокль не вберегли, — зітхнув Нод. — Людей ніби не видно.
— У тебе є у що перевдягнутися? — Рамир критично оглянув їх брудний та подертий одяг.
— Є курсантський камуфляж на самому дні речмішка, якщо він не намок. А цим берцам, — він вказав на свої ноги, — зносу немає.
— Ото місцеві здивуються! Ще подумають, що ти диверсант від дуумвірів, — усміхнувся Рамир, окинувши його поглядом.
— Ні, я ще вдома познімав усі розпізнавальні знаки. Хіба за рибалку вважатимуть. Та й фартовий він у мене.
— Хто?
— Кажу ж — камок!
— Чим?
— Не скажу! — Нод спробував «загадково» усміхнутися, та несподівано почервонів. — Пити дуже хочеться, — поквапився перевести розмову на інше. — Не треба було вчора усю полинівку допивати.