— Немає, курсанте Кунстад!!! Знаю, про що хочете запитати: про лікування у ворогів Республіки, за кордоном. То усе побрехеньки, що там навчилися лікувати рак. Прийміть цю звістку із мужністю, гідною Вашого славного діда. Скажіть, а чому кожному первістку чоловічої статі у Вашому роду дають ім'я Нод? — несподівано запитав підполковник.
— Не знаю, — знизав плечима Нод. — Дідусь говорить,.. — спазм раптом зрадницьки здушив горло, — що це просто така традиція.
— Дивна традиція, — підполковник дістав зі столу аркуш з кількома рядками тексту. — Дивна. Ну, та мова не про те. Один Ви тепер лишаєтеся, немає на кого сподіватися. Мабуть, Ви мали надію, що дід ще встигне забезпечити вашу кар'єру? Ну, та партія і держава Вас не полишать. Прочитайте це, — він простягнув папірець. — Уголос.
— Зобов'язання, — почав Нод — Я, Нод Кунстад, зобов'язуюся співпрацювати з Контррозвідувальною службою... Це що?!
— Зобов'язання, яке є важливішим за військову присягу. Вступивши у наші лави, Ви отримаєте нову родину, надійнішу і турботливішу за рідну.
— Дід каже, що з донощика кепський вояка, — Нод, ледь стримавшись від того, щоб зім'яти і пожбурити аркуш, спокійно поклав його на стіл. Підвівся.
— Не гарячкуйте, курсанте, — спробував зупинити його контррозвідник.
— Я не гарячкую...
— Ви добре усе обміркували?
— Так точно. Дозвольте йти, товаришу підполковник.
— Йдіть, та до цієї розмови ми ще неодмінно повернемося. Через сімейні обставини Вам дозволять залишити полігон раніше. Учбову програму майже завершено, а парад відбудеться й без Вас.
Щойно за Нодом зачинилися двері, підполковник телефоном наказав черговому викликати до нього курсанта Лара Ларсена, а пізніше Прена Пренота.
За два тижні генерала з усіма належними урочистостями поховали у військовому пантеоні на центральному кладовищі Тіапулата — столиці Республіки Дуумвірів. Нод як єдиний член родини померлого мусив стояти біля труни у парадній курсантській формі, приймаючи співчуття від найвищих партійних і державних сановників. На похорон прийшов навіть один з дуумвірів — Дет Дут. Разом обидва правителі ніколи не з'являлися на людях — боялися, що у разі замаху держава миттю втратить обох очільників.
Увечері Нод залишився на самоті у їх із дідусем, а нині лише його чималій квартирі, що містилася у старому добротному будинку на бульварі Звитяг. Він механічно почав приводити до ладу помешкання, бо вже завтра мав прийти нотаріус. Дуумвір Дет Дут наказав без зволікань ввести у права спадщини єдиного нащадка заслуженого вояка. Втім, великих статків дід по собі не залишив: ця квартира, маленька дача з чудовим садом, який доглядав колишній дідів ординарець Юс, та порівняно скромний ощадний рахунок.
За нескладною механічною роботою хлопець пригадував поминальну учту. На неї прийшли чимало військових і цивільних начальників, старих вояків, які колись починали службу із дідом. Неприємною несподіванкою виявилася присутність підполковника Буртака, який, втім, сидів оддалік від Нода, не намагаючись нагадати про їх знайомство. Один давній дідів товариш, трохи підпивши, розповів про відомий, загалом, епізод у кар'єрі покійного генерала. Йшлося про спробу міста-князівства Гирлон під час останньої війни повернути собі порт Туапулат.
Гирлон являв собою давнє портове місто з кількома поселеннями довкола. На північний захід від нього, на правому березі річки Ардана починалася Ланодська рівнина, а на сході здіймалися перші передгір'я Залізних Гір. У кількаденному морському переході на південь лежав омитий теплою Горіховою течією Архіпелаг Султанату, що здавна постачав прянощі, коштовне каміння та шовки до континентальних країн. Саме у Гирлоні перетиналися основні торгові шляхи — як морські, так і ті, що проходили суходолом, тож унікальне стратегічне розташування Князівства завше було предметом заздрощів інших держав.
Природній ландшафт цієї маленької країни був так само унікальний. У доісторичні часи там впало якесь небесне тіло і пробило тверду скельну породу узбережжя, утворивши величезний кратер, що згодом став Туагирлонською бухтою. До неї впадав східний рукав річки Ардана, котра неподалік Гирлона ділилася на два річища. Відтак вода у бухті була значно менш солоною, ніж морська. Інший рукав, глибокий і стрімкий, проклав собі шлях до моря у трьох десятках кілометрів на захід від бухти, утворивши природний кордон майбутнього Князівства. Туагирлонська бухта була єдиним на сотні миль узбережжя глибоким і захищеним від штормів портом — ще один предмет заздрощів сусідів Князівства.
Узбережжя бухти залюднилося з прадавніх часів. Її східний край являв собою довгий вузький мис. Висота його знижувалася від берегового масиву у бік моря, закінчуючись майже півкруглим рівним плато. У прадавні часи там мешкало плем'я первісних людей. Їх розгалужені печери, де на диво добре збереглися човни, кераміка і рибальське спорядження, являли собою найдавніші археологічні артефакти з відомих на планеті. Пізніше, коли плем'я розрослося, люди з цього мису почали міграцію на інші території, заселяючи континент, а сам мис поволі знелюднів.
Проте згодом життя відновилося на скелястому західному березі — там виникло рибальське селище Гирлон. Незабаром над ним збудували кам'яне укріплення, щоб ховатися від піратів, які з розвитком торгівлі становили дедалі більшу небезпеку для прибережних поселень. Містечко стало стрімко розвиватися. Ним керували представники заможних родин, які першими зорієнтувалися у вигідному розташуванні міста та зуміли налагодити розгалужену торгівлю. Зібравшись лише один раз, міське віче встановило єдиний податок у десять відсотків з усіх видів прибутків. Його сплачували усі без винятку, і отримуваних коштів вистачало на всі міські потреби, передусім для захисту від піратів.
Квартал за кварталом, Гирлон зайняв майже все узбережжя протоки. З'явилися новий порт, купецький район з ринком, таверни, ще пізніше — храми. Позаяк на західному березі протоки місця для будівництва вже не вистачало, частина гирлонських родин перебралися на східний берег, знову заселивши порожнє плато. Така собі кругова міграція людей з циклом у кільканадцять сторіч.
Попервах на плато виникло невеличке селище, а згодом містечко, що перетворилося на передмістя Гирлона. За назвою плато його найменували Туапулатом, а протоку, що єднала бухту з морем — Туагирлонською. У процесі інтенсивного будівництва туапулатці виявили ті самі печери прадавніх рибалок, і це стало предметом неабиякої гордості мешканців плато — вони цілком серйозно уявляли себе нащадками давно зниклої первісної цивілізації. З часом місцева молодь спромоглася перетворити катакомби на щось середнє між музеєм і вільним культурним простором — першим на планеті, що додатково живило місцеву гордість.
Якийсь час Туапулат цілком серйозно намагався конкурувати з «метрополією» за «рибні місця», але його мешканці швидко зрозуміли, що кооперація є набагато вигіднішою. У Гирлона та Туапулата з'явився спільний риболовецький, а тоді й торговий флот. Коли Гирлон перетворився на Князівство, Туапулат, трохи покомизившись, визнав себе частиною новоутвореної держави. Спільні прибутки ще більше сприяли процвітанню обох міст.
Туапулатці почали забудовувати своїми невеликими віллами західний схил мису, підбираючись від берега вгору, до підніжжя стрімкої скелі, що звалася Бурегон. На бухту нерідко налітали буревії, і саме скеля захищала від стихії споруди, які розташувалися у її тіні. На схід за Бурегоном, який відокремлював мис від материка, розкинулася суха безліса рівнина, де віяли шалені вітри та пилові бурі. Повз Бурегон високим берегом проходив єдиний суходільний шлях, що вів з Туапулата далеко на схід.
Так історично склалося, що Гирлонські князі майже не претендували на прибутки своїх підданих. Державна скарбниця наповнювалася за рахунок єдиного податку — десять відсотків з будь-яких видів прибутків. За правлячим князем закріплювалися три монополії. Першою була торгівля бузковими перлами, які видобувалися у підводних печерах гирлонського узбережжя і високо цінувалися по всій Деолі. Другою — торгівля ікрою унікальної риби, яка так і звалася — гирлона. Вона приходила на нерест до бухти на початку літа, коли починався сезон дощів. Туагирлонська бухта була єдиним відомим нерестилищем гирлони на планеті. Під час нересту усім рибалкам, окрім членів двох родин, які мали спадковий привілей від князя, під страхом смерті заборонялося виходити в море. Ікра гирлони являла собою гастрономічне диво — делікатес, рівного якому не було на планеті. Рецепт її консервування становив родинну таємницю князів Гирлонських. Історія не знала жодного випадку, коли браконьєрам, які всупереч забороні вряди-годи все ж видобували ікру, вдалося б довести її до товарної кондиції.