Далі, скориставшись туристичною мапою, визначили місце розташування центральної контори Банку Гирлону. Вона знаходилась у старому місті, трохи нижче князівської резиденції, у зоні, що була позначена як винятково пішохідна. До старого міста доїхали на таксі, а до самого Банку довелося діставатися спочатку на фунікулері, а далі із сотню метрів пішки. Як і автомобільний тунель, фунікулер хлопці бачили вперше. Нод відчув, що Рамир з певним острахом почувається у кабіні ненадійного на вигляд транспортного засобу, проте вражаючий краєвид морського горизонту у надвечір'ї примусив борця забути про те.
Банк являв собою світло-сіру споруду з масивним фронтоном, підпертим вісьмома колонами. Усередину вели семеро масивних дверей. Напис біля кожних вказував на те, які послуги за ними можна отримати. Обравши вивіску: «Операції з цінними паперами», Нод і Рамир увійшли до вестибюлю. Їх зустрів поважний охоронець, а також вже знайомий Нодові портрет правлячого князя.
— Чим можу допомогти? — чемно-байдуже запитав охоронець.
— Ми хотіли б обміняти облігації на пред'явника, відкрити рахунки та отримати клубні карти, — пояснив Нод.
— Будь ласка, вам сюди, — молодик вказав Нодові на двері. — А вам — до цього приміщення, — жест для Рамира.
— Ми разом! — бовкнув борець.
— Даруйте, банківські операції — річ винятково індивідуальна, — трохи здивувався охоронець, ковзнувши поглядом по зачісках відвідувачів. — Втім, я запрошу менеджера, — він зник за дверима.
— Нам слід було до того, як йти до Банку, відвідати перукарню, — пробурчав Рамир. — Бачив, як він на наші голови витріщався....
— А ти звернув увагу, що більшість чоловіків тут носять довгі зачіски? Особливо молодь. Нам тут хіба перуки допомогли б...
— Доброго дня, — менеджер — чоловік середнього віку, нечутно з'явився перед ними. — Ви хотіли б відкрити спільний рахунок?
— Ні, рахунки мають бути індивідуальні, — Нод відчув несподівану впевненість. — Просто облігації у нас спільні.
— Як це? — здивувався менеджер. — Утім, якщо клієнти наполягають, ми зробимо виняток. Прошу за мною.
Вони опинилися у невеликій квадратній кімнаті без вікон. Джерелом світла у ній слугувала уся стеля. Біля столу було лише два стільці, але охоронець заніс третій і зачинив за собою двері.
— Отже, які послуги Ви хотіли б отримати від Банку?
— Обміняти ці облігації, — Нод, картаючи себе за те, що не зробив цього раніше, спробував відокремити зіпсовані осколком та водою цінні папери від уцілілих, не виймаючи їх з портфеля, але не вдалося — мусів витягти усю пачку.
Клерк на мить втратив незворушність. Він судомно ковтнув, підвів очі на Нода і тут-таки їх опустив. Трохи захриплим голосом запитав:
— Скільки тут?
— Не знаю, — чесно відповів Нод.
— Ви не перерахували?!
— Ні. А хіба цього не можна зробити зараз? — знизав плечима Нод, боковим зором зауважуючи, як напружився Рамир. — Відберемо зіпсовані, а усі інші обміняємо на готівку...
— Даруйте, але тут немає зіпсованих облігацій, — пояснив клерк. — За вцілілим номером цілком можна встановити їх придатність, е-е-е, пане...
— А чи не могли б ми зберегти інкогніто? — всміхнувся до нього Нод.
— Так, звісно. Особиста таємниця клієнтів — засадничий принцип співпраці із ними Банку.
— Давайте порахуємо, — наважився долучитися до розмови Рамир.
— Ви маєте зробити це самі, а я вас на цей час залишу. Буду поряд. Натиснете, коли впораєтеся, — вказав клерк на дзвінок, вмонтований у стільницю, і вийшов.
Виявилося, що облігацій у пачці на двісті тридцять тисяч дукатів. Парубки відкрили два рахунки, отримали клубні картки, взяли готівки на першорядні видатки та нарешті попрощалися з банківським службовцем. Вже під порталом Банку вони збагнули, що для них роботу цієї поважної установи було спеціально продовжено допізна — охоронці, приховуючи невдоволені погляди, квапилися зачинити велетенські двері. Зі сходів було видно, що нічні веселощі у місті вже у розпалі: віддалік, на набережній лунала музика, численні машини мчали освітленими вулицями, усіма барвами вигравали вивіски ресторанів та пабів.
Однак Ноду та Рамиру давалася взнаки втома двох останніх днів, тому вони вирішили одразу повертатися до таверни і відсипатись. Так і вчинили, зупинивши таксі. На рецепції зовсім юна адміністраторка у суворій уніформі, що не могла приховати зворушливої тендітності її фігурки, запропонувала їм на вибір кілька номерів. Про всяк випадок, з міркувань безпеки втікачі вирішили оселитися разом. Це викликало помітний подив дівчини, проте вона вручила їм ключ від стандартного напівлюксу, а також наплічник, який вони прислали з готельним водієм. Вказала на ліфт, що спинявся на потрібному їм четвертому поверсі.
Однак одразу завалитися спати у хлопців не вийшло — у номері було лише одне, нехай і двоспальне ліжко. Рамир сказав, що не можна починати життя на нелегальному становищі, привертаючи до себе нездорову увагу пліткарів. Довелося повертатися до рецепції.
З помітним полегшенням адміністраторка, посміхаючись лише великими синіми очима, пояснила: гадала, що молоді подорожні знають про стандартне облаштування таких номерів. Якщо вони бажають неодмінно оселитися удвох, готель міг би запропонувати їм люкс — там дві спальні. Але усі люкси, на жаль, зайняті — до князівства раптом приїхала чимала офіційна делегація з Імперії. Ті межиморці зайняли увесь поверх, де розташовані люкси. Є ще супер-люкс під назвою «Мажор», але він коштує досить дорого...
— Нехай буде «Мажор», — перервав її Нод.
— Вітаю з таким вибором! — із силуваним пафосом мовила адміністраторка. — Звідти відкривається чудовий краєвид навсібіч — на протоку і метеоритний кратер Туагирлонської бухти, на Туапулат до самісінької скелі Бурегон, на старий і новий Гирлон і, звісно ж, на море. Зазвичай «Мажор» у нас винаймає один заможний ланодець, але він нещодавно виїхав, — тон дівчини змінився на щиріший. — Сподіваюся, скоро тепер не повернеться, бо дуже не любить, коли ці апартаменти зайняті. Такий скандаліст...
— Ви усіх свої пожильців обговорюєте з іншими? — з легкою пихою запитав Рамир.
— Ой, — зніяковіла адміністраторка, роззираючись, чи не почув цієї розмови хтось із персоналу, та нервово поправляючи пасмо білявого волосся, що впало на чоло. — Я тут підробляю, на канікулах...
— Гаразд, гаразд, — заспокоїв її Нод, забираючи два ключа.
— Зараз вас проведуть, панове...
— Дякуємо, ми самі, — Рамир продовжував вдавати із себе пихатого багатія.
— І де ти цього гонору набрався, — напосівся на нього Нод вже у спеціальному окремому ліфті, що віз їх до супер-люксу.
— З книжок малохудожніх. Направду дуже спати хочеться!
— А може, вона тобі в око впала, от ти й викобенюєшся?..
— Та тьху на тебе! Хто ж так залицяється?!
— Ти, наприклад...
«Мажор» містився у маяку, являючи собою останній поверх готелю. Номер був трирівневий. На нижньому поверсі розташовувалися вітальня, кабінет та їдальня, на другому — чотири спальні, розділені затишним холом. Спальні мали окремі ванні кімнати та балкони. Над ними містився плаский майданчик. Це був самий верх маяка, де у старовину розпалювали багаття, а пізніше містилася електрична світильна система. Її, за словами ліфтера, перенесли до нового маяка на пірсі у порту. Майданчик являв собою наполовину засклену терасу. Усі приміщення в апартаментах прикрашали морські пейзажі, кришталеві світильники, килими та дерев'яні різьблені панелі. Ця розкіш, утім, не виглядала надмірною. Навпаки, інтер'єри демонстрували смак дизайнерів, які їх створили.