З уривків розмови, яка долинала з сусіднього шатра, стало зрозуміло, що Нод не помилився — ті четверо — таки дипломати з Імперії. Було чути, що вони замовили делікатесної гирлонської ікри на тоненьких тостах, багато білого вина, підігріті паштети на листках пряного салату та хрусткі плавці якоїсь риби. Вино подали одразу, тому балачка дипломатів швидко пожвавішала, однак раптом вони заговорили півголосом. Тоді Рамир повісив на стілець піджак та, піднявши задню стінку свого шатра, нишком прокрався попід муром ближче до сусіднього. Коли кельнер приніс салати, Нод невиразним жестом показав, що його товариш ненадовго відлучився у невідкладній природній потребі.
Салати вистигали, а Рамир усе не повертався. Нод з'їв свій, тоді, аби створити враження, що він не весь час перебував на самоті, відклав собі ще з Рамирової тарілки. Кельнер прибіг запитати, чи можна вже нести м'ясо та чи не схаменулися клієнти щодо вина — гріх не випити такого чудового вечора. Отримавши вказівку ще почекати з вином, він зник. А до сусіднього шатра вже подали плавці. Ще за кілька хвилин найстарший з дипломатичної четвірки, пославшись на втому і відповідальну зустріч у замку завтра, подався до готелю. Його молодші колеги одразу ж замовили ще вина і голосно затеревенили про жінок та риболовлю.
Рамир з'явився у шатрі нечутно — Нод аж виделку випустив від несподіванки.
— Не знаю, як ти здогадався, що їх слід підслухати, — Рамир наколов виделкою шматок прохололої страусятини, — але виявляється, що Імперія...
— Намагається поглинути Королівство.
— Щось подібне. І звідки ти усе знаєш? А салат смачнючий! Словом, делегація приїхала вмовити князя Авура IX віддати його доньку, князівну Ераду, за імперського принца... Не розчув його імені. Цей принц скоро має посісти престол Ланоду. Твій, між іншим, престол... Слухай, а як до тебе слід звертатися? Ваша високосте? Ваша величносте?
Коли Рамир вимовляв ці слова, у Нода виникло виразне відчуття, що частина Рамирових мрій, а саме стати причетним до придворних інтриг та інших пригод у вільному світі, вже втілювалася у життя. Принаймні, вираз задоволення на Рамировому обличчі могли помітити навіть відвідувачі з протилежного кінця готельного двору.
— «Ваша підпільна величносте». Так мене нещодавно назвав один, так би мовити, колега, — пригадав Нод жарт Горанга. — Що далі?
— Князь чомусь пручається. Мовляв, Ерада мусить ще освіту закінчити. Та й не створена вона для корони — прагне вільного і приватного життя. Імперці ж вважають, що причина відмови князя криється у чомусь іншому. Припускають, що є якась проблема з княжичем-спадкоємцем — також не розчув, як його звуть.
— Авуром його звуть, як і батька. А проблема з ним у чому?
— Невідомо. Вони нарікають, що цю таємницю у Гирлоні охороняють пильніше, ніж банківську.
— Ще б пак! Гирлонський банк своєю репутацією завдячує саме князівській родині. Вона ж ним володіє і гарантує його надійність, тому проблеми у цій родині справді є й проблемами Банку.
З'явилися двоє кельнерів з величезною тацею баранини. Вони розклали її по тарілках. Прудконогий знову запитав, чи не бажають паничі усе ж скуштувати знаменитого султанського сухого червоного. Воно споконвіку постачається у Гирлоні лише до їх закладу. Ще легендарні близнюки Тод і Нод...
— Давайте султанського, — погодився за обох Рамир.
— Що ще вдалося почути? — запитав Нод, коли кельнери пішли.
— Наскільки я зрозумів, князівські діти змалечку живуть не у замку, а у звичайних родинах. Їм дають добру освіту, і лише у чотирнадцятирічному віці відкривають таємницю походження, але й тоді княжичі і князівни ведуть приватне життя. Підданим їх показують лише після отримання повної освіти або напередодні одруження, а до того часу навіть їх імена офіційно не згадуються, хоча зазвичай їх усі знають.
— Якщо із спадкоємцем Князівства справді щось негаразд, то Імперія, схоже, має намір убити двох зайців...
Прудконогий офіціант приніс великий графин з вином та чомусь три фужери. Нод вказав йому на помилку, але він якось ніяково відповів, що не помилився, і швидко зник. Навіть не виконав належної процедури розливу вина по фужерах. Знизавши плечима, Нод збирався закінчити свою думку, коли раптом двоє статечних чоловіків у однакових чорних костюмах приставили до їх столу ще одне крісло, і у ньому миттєво намалювався бевзь у білому спортивному костюмі. Його великі сірі очі якось по-дитячому широко дивилися на хлопців, а скуйовджений рудий чуб, схоже, не був надто близько знайомим із гребінцем.
— Добривечір, панове! Дозвольте назвати себе: барон Самус Дорг, — він, не питаючи дозволу, згріб графин та наповнив вином фужери.
— Вас замість кельнера надіслали, бароне? — Нод ковтнув вина, зробивши невиразний жест. — Ніби нічого, можна пити.
— Гуморите, молодий чоловіче? — барон розплився у широкій посмішці. — Та нехай! А от мого «Мажора» ви дарма винайняли. Доведеться з'їхати.
— Схоже, ти вже з'їхав... Із глузду, — знизав плечима Рамир, меланхолійно розмірковуючи, чи досить швидко він вломить по шиї цьому нахабі, і чи втручатимуться ті статечні, які принесли стілець — певне, давалося взнаки його захоплення боротьбою. — Чому це ми маємо кудись з'їжджати?
— Звідки ви такі борзі узялися? — рудань пильно глянув у їх обличчя. — З Конфедерації? Аж з Архіпелагу? А може, місцеві? Тоді чому у готелі оселилися, та ще й у найдорожчому номері? — без упину сипав він питаннями. — Послухайте, я завше оселяюся у «Мажорі» і не бажаю міняти свої звички. А тут ви! Поступіться, я вам грошей дам!
— А чи не хочеш, щоб ми тобі дали по шиї?.. Себто, грошей? — Рамир допив свій бокал і недвозначно вказав баронові на графин. Той налив.
— Ну, можливо, ми б і погодилися, та не за гроші, а за послугу, — Нод потягнувся до свого келиха, і погляд Самуса прикипів до його руки.
— Звідки він у тебе? — барон ледь не схопив його за великий палець.
— Це довга історія, — Нод запізно повернув перстень каменем усередину долоні.
— То фальшивий, — пояснив Рамир, наминаючи баранину.
— Хотів би я побачити ювеліра, який погодився б підробити цю коштовність, — цього разу розважливо мовив барон. — Хіба на Архіпелазі. А вам відомо, що це за перстень?
— Не дуже, — ухильно відповів Нод.
— Гаразд. А яку послугу ви б хотіли отримати, аби забратися з маяка? — зайшов з іншого боку Самус.
— Інформацію, пане бароне, інформацію, — відповів Нод, водночас, за курсантською звичкою, вибираючи хлібом залишки смачного соусу.
— Яку інформацію? — не вгавав рудий, здивовано спостерігаючи за очищенням тарілки.
— Завтра знатимемо, — Нод відкинувся у кріслі з фужером у руці, нишком підморгнувши Рамиру.
— Як завтра? А де ж я ночуватиму?
— У «Мажорі», — знизав плечима Нод. — Там аж чотири спальні!
— Статус аристократа не дозволяє такого...
— Самусе, — перервав Нод, — з усією повагою до Вашого, м-м-м, королівського походження...
— Ні, ви таки не з Гирлона, інакше б знали, що тут не заведено уголос говорити про це, — щиро образився барон, підхопившись із крісла і мало не перекинувши графин, однак Рамир вправно впіймав його, а Нод, трохи спантеличившись, вів далі:
— Вибачте, справді не знав. Гадаю, якщо Ви розділите величезні апартаменти з двома респектабельними чоловіками, великих збитків Ваш статус не зазнає.
— До речі, нам теж не потрібна зайва увага, — докинув Рамир.
— То якого ж ратха ви оселилися у «Мажорі»? — Самус знову сів. — Про вас уже, певне, пішов поголос, а коли оселимося разом, то і мене приплетуть.
— Слід придумати легенду на випередження, — запропонував Нод. — Ви, бароне, у яких справах раптом повернулися до Гирлона?
— Палеонтологічних, точніше, криптозоологічних.
— Щось мені підказує, — зауважив Нод, — що і в нас є практичний досвід криптозоології. Ну, от і будемо вважати, що маємо з Вами спільне хобі.