— Дивні ви, — знизав плечима несподіваний співрозмовник. — Утім,.. згода — розділю «Мажор» із вами. На одну ніч! Агов, Плансе!
У шатрі миттєво з'явився один з тих, хто приніс баронові крісло. Був він середнього віку, міцної статури, смаглявий, з чорною виплеканою шевелюрою та сивіючими бакенбардами. Пильно поглянувши на теплу компанію, запитав у барона низьким баритоном:
— Чого накажете, Ваша гоноровосте?
— Це мій камердинер, Планс, — назвав його Самус. — Нехай ще вина подадуть і десерт. Після баранини, панове, — барон поглянув на парубків, — рекомендую лимонне желе — воно з цим вином добре смакує.
— Гаразд, — першим погодився Рамир.
— Буде зроблено, Ваша гоноровосте, — Планс зник.
— «Ваша гоноро-о-о-о-восте!» — передражнив камердинера борець.
— Це форма звертання до осіб баронської гідності, — пояснив рудань.
— А навіщо тобі, гоноровосте, камердинер, якщо ти у спортивному костюмі ходиш? — Рамира не полишав іронічний настрій. — Розумію: гоноровий статус зобов'язує мати прислугу, і той самий статус дозволяє ходити до ресторану, мов до сільського генделика. Та ти мені скажи інше, пане криптозоофіл: що воно таке — отой викопний крег?
— Крег, друже криптозоохам, — одразу знайшов, що відповісти на образу барон, — це дивовижна тварина! — його очі спалахнули щирим захватом пізнання невідомого.
Прудконогий кельнер із трохи винуватим виглядом приніс желе. Було зрозуміло, що саме він повідомив Самусу, де шукати окупантів його улюблених апартаментів. За ним Планс ніс вино. Веселощі у дворі тим часом набирали обертів — стало гамірно, починалися танці.
— Утім, про крега ліпше побалакаємо деінде, пане Ноде, — запропонував барон. — Давайте після десерту поїдемо до однієї місцинки.
— Згода, — Нод занурив срібну ложку у ніжно-жовтаву масу. — До речі, а звідки Вам відоме моє ім'я? Ми ніби не називали себе.
— Як би Вам ото відповісти? — Самус красномовно поглянув у той бік, де зник прудконогий кельнер. — І Ваше ім'я, Рамире, я теж знаю від нього, — додав рудань. — Та менше з тим. Давайте так: я вам — про крегів, а ви мені — про те, звідки знаєте, що мені саме креги цікаві. Прямо зараз!
— Та будь ласка! — Нод стисло переповів випадково почуту вчора у кав'ярні розмову двох рибалок. — Отож я й припустив, що криптоботанів, себто палеозоологів не так уже й багато, а нахабних самовпевнених багатіїв серед них ще менше, тож Ви і є тим, про кого говорили рибалки. Так сталося, що віднедавна ми теж трохи цікавимося крегами.
— Підозрілий збіг якийсь, — насупився Самус. — Утім, ви таки не помилися. Рибалки говорили саме про мене. Завтра вони будуть тут. Мені подзвонив один з них — познайомилися із ним ще торік у Арді на князівській регаті. Сказав, що його товариш має свіжісінький зуб крега. Тому я терміново і повернувся до Гирлону.
— А скільки часу забирає подорож сюди з Ланоду? — поцікавився Нод.
— Від мого маєтку швидкісною трасою до Князівства автомобілем — трохи більше трьох годин. Морем значно довше.
Покінчивши з десертом, Нод з Рамиром віддали розпорядження адміністраторові готелю, дозволивши заселити у «Мажор» і Самуса. Тоді разом із ним сіли до сріблястого восьмимістного лімузину. Ним кермував той чоловік, який допомагав Плансу принести крісло — ще один баронів слуга. Помчали набережною.
Дет Дут качиною ходою походжав довкола порожнього столу для нарад у затемненому, обставленому масивними меблями величезному кабінеті головної резиденції дуумвірів. Підполковник Буртак переступав з ноги на ногу біля дверей.
— Ну, які новини про Кунстада? — звично кинув через плече Дет Дут.
— Майже ніяких, — підполковник почувався ні в сих — ні в тих.
— Ви розумієте, що з Вами буде за цей катастрофічний провал?
— Так точно!
— Гадаю, Ви усвідомлюєте: зараз Вас рятує лише те, що про цю справу вже довідався Сат Сат, і я втратив можливість самостійно ухвалювати рішення у ній. Та зарубайте собі на носі: якщо Ви спробуєте використати цю обставину, щоб перекинутися до його табору... В мене руки довгі, — дуумвір, вочевидь, був у вельми кепському настрої.
— Я розумію. Може, дозволите узяти на тортури того студента Кинава та ординарця Юса? — підполковник зробив спробу змінити хід розмови.
— Знову Ви зі своїми тортурами. Ще встигнемо. Якщо Кунстад утік, ординарець та студент можуть являти собою єдину нитку до нього. Ви ж самі про це казали. Утім, можуть і не являти. Що дає стеження за ними?
— Юс їздив до селища Кунстад. Людей розпитував, що могло статися із Нодом.
— Кепсько! Отже, він вірить у загибель Нода. Юса офіційно опитали?
— Так, але нічого значущого він не повідомив. Вважає, що Нод загинув.
— А із Кинавом старий не бачився?
— Ні, — пробурмотів Буртак.
— Це достеменно?
— Так...
— Як гадаєте, чому? Було б природно поговорити з тим, хто останнім бачив потопельників.
— Кинав у той день, коли Юс був у селищі, від'їздив до столиці.
— Навіщо?
— Родичам допомагав рибу доправити на базар.
— Гадаю, Ви безплідно згаяли ці два дні. Післязавтра чекаю на продуктивні ідеї! У двох напрямках — на випадок смерті і на випадок втечі Кунстада.
— Буде зроблено, — Буртак з полегшенням залишив кабінет.
У довгому порожньому коридорі панували сутінки — майже усі вікна затуляли щільні, важкі портьєри. Лише вікно навпроти сходів, що вели до службового виходу, виявилося незаштореним. Глянувши у нього, підполковник побачив у саду давно і добре знайомі йому три мармурові постаті на діабазовому постаменті — двох дуумвірів з дівчинкою у руках одного з них. Пригадалася пошепки розказана історія про те, що спочатку цей пам'ятник встановили на площі Піонерії, але коли про нього почали складати непристойні політичні анекдоти, у ідеологічному департаменті здогадалися про антипартійний задум автора. Композицію потайки, уночі вивезли з площі, а скульптора згноїли у концтаборі. Проте один з тодішніх дуумвірів не дозволив знищити витвір антипартійника, як те робили з іншими ідеологічно шкідливими творами. Правитель наказав встановити композицію у цьому садку — звісно, без жодних пояснювальних табличок. Так з тієї пори і стоїть.
Проминувши набережну, де вирував натовп вечірніх гуляк, лімузин привіз барона та його нових знайомців на західний край Нової бухти. Там, на околиці міста, над портовими складами знаходився щойно відкритий ошатний парк зі ставками, фонтанами та численними альтанками, які, за словами Самуса, можна було зайняти на вечір чи й на усю ніч. Барон розповів, що раніше на цьому місці була пустка, але коли почали розбудовувати склади, виявилося, що мальовничий схил над ними не потрібний для портового господарства та незручний для житлової забудови. Отож вирішили розбити парк.
Відвідувачів у парку було небагато — містяни цієї пори віддавали перевагу веселощам на вулицях. Барон повів Нода і Рамира кипарисовою алеєю угору до віддаленої альтанки, яка стояла над крутосхилом берега. Виявилося, що з цього місця з одного боку видно усю Гирлонську бухту, а з іншого хлопці впізнали у сяйві місяця ту скелю, біля якої затонув їх баркас, а за нею удалині — світло Арда і спалахи салютів над ним — там другу добу тривав фестиваль.
Рамир здивувався, що таке чудове місце ніким не зайняте. Самус пояснив, що про цю альтанку мало хто знає, бо він лише тиждень тому завершив її будівництво власним коштом. Князь Авур запропонував заможним підданцям безкоштовно отримати ділянки парку і впорядкувати персональні куточки на власний смак, проте відповідно до загального плану. Ще однією умовою суверена Гирлона було те, що парк лишатиметься відкритим для усіх охочих його відвідати, а єдиним зиском від вкладення коштів для меценатів стане можливість встановити таблички зі своїми іменами або ще якось потішити власний гонор.
— Я, щойно почув про цю чудову ідею, — хвалькувато розповідав рудий барон, — першим ділянку узяв. Найкозирнішу! Зацініть, який краєвид! Лише з цієї точки парку можна бачити обидві бухти. Тут, власне, закінчується територія парку, далі починається недоторканий ліс. Проект облаштування ділянки я розробив сам і першим затвердив його у муніципалітеті...