У теці виявилося лише зо два десятки аркушів. Першою була доповідна записка посла Ланоду у Конфедерації до міністра закордонних справ Королівства маркіза Доса Азборана, двохсотрічної давнини. У записці йшлося про те, що у Конфедерації з'явилися біженці із загиблого величезного острова на Заході — Ратхана. Їх врятувалося зовсім небагато — менше чотирьох десятків. Прибули вони на плотах, голодні та обідрані. Гуманна влада Конфедерації виділила біженцям землю для заснування власного селища, допомогла звести будівлі, надала домашній скарб на перший час. Ратхари, як самі себе називали біженці, з вдячністю усе прийняли. Виявилися вони працьовитими, вправними механіками та гончарами. Проте трималися відособлено, сторонніх до свого селища старалися не допускати. У пам'ять про загиблий острів, який прибульці вважали другим континентом планети, те селище назвали Ратханом. У ньому звели гостроверхий дерев'яний храм досить зловісного вигляду — над його входом висів зліплений з глини та розмальований череп якоїсь невідомої хижої істоти з рогами.
Над текстом доповідної розгонистим почерком міністра кількома рядками було сформульовано вказівку службовцям міністерства підготувати лист послові з дорученням з'ясувати, чи не володіють прибульці якимись корисними технологіями чи невідомими досі пристосуваннями. Можливо, вони привезли насіння якихось корисних рослин чи ще щось... Дочитавши доповідну, Нод передав її Рамирові.
Ще один документ був складений кількома десятками років пізніше, вже на ім'я керівника королівської розвідки, також з роду Азборанів, за підписом ланодського резидента у Конфедерації. Він повідомляв про те, що ратхари проповідують свою віру мешканцям країни. Їх селищ уже кілька, і послідовники вчення про Ратха мають певну політичну вагу. З сотні членів парламенту Конфедерації восьмеро — сектанти. Селища ратхарів вимагають надання їм права на релігійно-комунальну автономію. Резолюція шефа розвідки на цьому дописі вимагала з'ясувати основи того віровчення.
Їх було викладено у наступному тексті того ж автора. Нічого незвичного: служіння Ратхові полягає у підтриманні горіння вогню у храмах. Вогонь за цим віруванням є початком і кінцем — первинним джерелом усього сущого — з нього усе почалося і ним усе закінчиться. При цьому у віровченні постулювалися цілком соціально корисні погляди: культ чесної праці і родини, нормоване споживання без надміру розкошів та поглинання природних ресурсів. Також повідомлялося, що вищі служителі культу передають з покоління у покоління якесь сакральне знання, яке ревно оберігають від усіх невтаємничених. Насамкінець резидент згадував, що у давнину, ще на Ратхані, паливом для священного вогню слугували живі морські молюски, дуже отруйні. Їх отрута являла собою легкозаймисту сполуку, яка горіла ні з чим не порівнянним синьо-зеленим полум'ям. Раз на рік на цьому полум'ї спалювали обрану за жеребом незайману дівчину. Втім, це варварство давно у минулому. У Конфедерації молюсків з успіхом замінили сушені гриби, змішані з висушеними та перетертими на порох болотяними равликами.
Однак складовою того культу була ще й віра у «Дні очищення». До часу ця обставина не викликала занепокоєння у влади, та згодом виявилося, що ті «Дні» визначаються вищими служителями, які керуються при цьому отими своїми спадковими сакральними знаннями. Настання «Днів» означає, що замість молюсків слід знову спалювати людей. Щодня. При цьому жертва має бути добровільною. Фанатики вважали, що саме відмова приносити людські жертви призвела до загибелі квітучого Ратхану.
У інших паперах повідомлялося, що через доведений факт людського жертвоприношення секту Ратха у Конфедерації заборонено, автономію ліквідовано, а найактивніших адептів засуджено та ув'язнено. Сотня фанатиків спробувала заснувати свою колонію у Ланоді. Тут-таки була копія королівського рескрипту про заборону секти, а також аналогічні копії з Султанату та Гирлону. А в останньому документі йшлося про те, що граф Вульснер, магнат і водночас садист-сексоман з Імперії, спокусившись запропонованими йому лідером сектантів трьома незайманими красунями-дівчатами, надав для заснування поселення ратхарів свою землю. Імператорська влада легковажно закрила на це очі. На цьому тексті стояла резолюція самого короля Горанга III про необхідність довічної заборони сектантам в'їзду до Ланоду.
— Цікаво, чому ця тека опинилася у Банку? — запитав Рамир, повертаючи останній аркуш Нодові. — Здається, її місце у архіві Королівства.
— Ймовірно, щось тут становило для останнього герцога неабиякий інтерес, — припустив Нод. — Час їхати до Самуса.
Барон чекав за накритим на трьох столом у шатрі, де вчора пиячила дипломатична делегація з Межимор'я. Рамир, звісно, спершу подався до рецепції, попередньо сховавши перстень до кишені, аби уникнути запитань Еди, та виявилося, що її зміна вже закінчилася. Здивованому такою короткою тривалістю робочого дня борцеві довелося повертатися до шатра ні з чим. За обідом Самус пояснив, що у Гирлоні надлишок робочої сили, і безробіття долають шляхом зменшення часу роботи, а також дванадцятирічним строком навчання у середній школі та обов'язковістю вищої освіти.
— Ось що я сьогодні придбав, — барон уже за десертом розкрив чималий згорток з вощеного паперу, який лежав на стільці поряд, та поклав на стіл зуб — видовжений, сантиметрів у двадцять, а завширшки — близько п'яти.
— Скільки дав? — Рамир зважив ікло на руці. — Яке воно важке!
— Це, щоб ти знав, найміцніший на Деолі матеріал біологічного походження. Сто дукатів.
— Чи не забагато?! — прагматично здивувався Рамир.
— Трохи, може, але з рибалками, які мені його продали, я планую наступної весни піти в експедицію, тому хочу мати з ними добрі стосунки.
— Десь мені доводилося бачити таку фактуру кістки, — Нод узяв зуб.
— Навряд, — заперечив Самус. — Фактура іклів крега унікальна. Хіба, може, у вашій Республіці у музеях експонуються списи первісних людей з цих зубів чи прикраси.
— Ні, не експонуються. Чому ти вирішив, що ми з Республіки? — Нод незворушно повернув артефакт баронові, ніби не надавши великого значення тому, що Самус викрив місце їх походження.
— А звідки ж іще, коли не з Республіки? Я вже переконався, що ви не гирлонці, бо не знаєте місцевих звичаїв, не з Імперії, бо вчора дипломатів у цьому шатрі співвітчизниками не називали! Мешканці султанату смагляві та чорняві...
— А Конфедерація? — запропонував версію Рамир.
— Ви слухали мою оповідь про крегів, немов уперше, а у Залізних Горах найкращі музейні колекції палеонтологічних артефактів. Їх показують усім школярам, розповідаючи про життя викопних тварин. Це частина обов'язкової освітньої програми. На записних двійочників ви якось не схожі, хоча прогалини в освіті маєте. Отже, ви не з Конфедерації.
— Прогалини, може, і є, однак візерунок я точно бачив, — Нод дістав зі свого портфеля стилет, взятий у банківському сейфі. — Ось тут.
— Овва! — Рамир першим заволодів зброєю.
— Дай поглянути, — Самус постукав нігтем по руків'ю. — Так його зроблено із зуба крега! І чому я вже геть вам не дивуюся? — запитав він сам у себе. — Технологію обробки цього матеріалу давно втрачено. Зуб дуже міцний, але коли різьбяр прикладає надмірні зусилля, або зуб, або різець ламається. Секрет обробки знали у секті ратхарів. Нині ж викопні зуби майже не трапляються, тому й технологію забули, — барон зняв піхви з кинджала. — Так і є! Це один з восьми кинджалів графа Вульснера, — він тицьнув у вигравіюване на лезі зображення рогатого черепа.
— Хто такий Вульснер? — Нод удав, що нічого не знає про садиста.
— Був колись у імперії такий маніяк. Йому зрадила молода дружина, він убив її і від того збожеволів. Сподобалося графу мучити юних дівчат. Лише відчуття їх мук збуджувало у ньому сексуальний потяг. Спочатку влада дивилися на його злочини крізь пальці, бо мучив він лише своїх селянок. Та зрештою селяни повстали. Маніяк ледь утік зі свого приморського патіо на північ, у гірський замок. Там...
— Він надав землю для поселення ратхарам, які за це віддали йому на муки трьох незайманих красунь, — завершив історію Рамир.
— Чекай! — втрутився Нод. — Нехай Самус завершить.
— О, ви про це теж чули, — барон знову не здивувався їх обізнаності. — Граф поселив у своїх горах ратхарів, а вони, коли набрали сили, вбили свого, так би мовити, мецената. Вже пристарілого. Під час чергової садистської оргії. Вісьмома унікальними кинджалами з руків'ями із зубів крега. Гайдуки графа збіглися на його крики, але знайшли його бездиханне тіло, простромлене у восьми нервових вузлах — люто сконав. Ритуальне то було вбивство, а за кинджалами, подейкують, ратханари й понині полюють — повернути собі прагнуть. Вульснер помер бездітним, тому маєтності його перейшли до імперської корони, а ритуальні стилети попервах привласнили гайдуки. Однак імператор швидко оголосив їх державною власністю та наказав конфіскувати з певним фінансовим відшкодуванням. Конфіскували сім. Нині вони у імператорській скарбниці, а восьмий викупив у гайдука...