Князі нарівні зі своїми підданими сплачували до державної скарбниці десятину з усіх своїх прибутків — єдиний випадок оподаткування монарха на планеті.
Третя князівська монополія водночас являла собою і спосіб гарантувати військово-політичну безпеку міста-держави. Це була монополія на банківську діяльність. Багатії з усієї Деоли тримали значну частину своїх капіталів на депозитних рахунках у надійному і єдиному у Князівстві Банку Гирлона — власності правлячого князя. Банк сплачував мінімальні депозитні відсотки, але ніколи не цікавився походженням грошей і гарантував повернення внесків усіма активами, що були у власності корони. Гирлонські дукати являли собою найнадійнішу валюту на Деолі. Вони беззастережно приймалися до сплати по всій планеті, крім Республіки Дуумвірів. Імперія, Королівство та Султанат уважно стежили одне за одним, аби не допустити, щоб Князівство потрапило у залежність від когось із них, бо нейтральний Гирлон гарантував фінансову стабільність їх усіх. Навіть Конфедерація Залізних Гір та Республіка Дуумвірів мусили дотримуватися цієї неписаної, а може, таємно писаної угоди.
Близько півтора століття тому офіційна історична наука Республіки оголосила, що якщо майже вся світова цивілізація походить саме з Туапулата — найстародавнішого на планеті поселення, то цей порт має «аж сакральне значення для національної гордості» саме громадян Республіки. Недарма ж її столиця Тіапулат і порт Туапулат мають настільки подібні назви. Під приводом повернення «своїх історичних територій» Республіка несподіваним маневром окупувала практично не укріплений від збройного нападу Туапулат, а разом і південно-східну частину узбережжя бухти. Сталося це більше сторіччя тому. Цим кроком Республіка порушила нейтралітет Гирлона та баланс впливів на континенті, тому на допомогу Князівству скерували свої військові контингенти усі інші держави, утворивши «Альянс стримування». Цей військовий союз захистив місто Гирлон, але Туапулат так і залишився окупованим.
Щоб надати своїм діям якусь подобу законності, дуумвіри провели на окупованій території «референдум возз'єднання». У такий спосіб вони намагалися переконати не так інші країни, як своїх власних громадян у тому, що не привласнювали силоміць чужі території, а здійснили «віковічні прагнення трудового люду Туапулата жити у славетній Республіці Дуумвірвів». Насправді у референдумі взяли участь передусім військовослужбовці окупаційного контингенту, а також терміново переселені до привласненого Республікою порту напівкримінальні елементи та бомжі, зібрані по всіх нетрях країни. Корінні мешканці міста з огидою проігнорували те «волевиявлення».
Заволодівши Туапулатом, тодішні дуумвіри сподівалися також отримати доступ до підводних печер, де величезні хижі молюски у своїх еліпсоподібних двоїстих мушлях вирощували коштовні перлини від рожевого до темно-фіолетового кольору. Та виявилося, що печер зі східного боку бухти майже немає — абсолютна їх більшість знаходиться на північний захід. А в тих печерах, які все ж вдалося відшукати, вода виявилася настільки холодною, що мушлі у ній ледь виживали і були неспроможні створювати вартісні перлини — тільки невиразні блідо-сірі зернята неправильної форми, придатні хіба що для виробів кустарів. Так само не вдалося розкрити секрет зберігання ікри, яку браконьєри з Республіки за наказом дуумвірів вряди-годи видобували на нерестилищах, що також були розташовані з гирлонського боку.
Гирлон категорично відмовлявся змиритися з окупацією Туапулата, однак дует правителів Республіки зумів залякати учасників Альянсу, причому зробив це у гранично варварський спосіб. З того часу країни Заходу, ментально відокремлюючись від Республіки, стали називали себе не інакше, як «цивілізованим світом». Дуумвірат заявив, що якщо Республіці не залишать порт, її армія просто... отруїть акваторію Туагирлонської бухти, а заразом і половину Світового океану. Науковці Республіки саме винайшли біологічну зброю. Її демонстрація для військових аташе «цивілізованих країн», проведена поночі у маленькій гірській водоймі, справила враження на «цивілізований світ», і Альянс поступився. Лише за десяток років з'ясувалося, що Республіка блефувала — штучно виведені жовто-червоні мікроскопічні люмінесцентні водорості, які видавалися за біологічну зброю, справді миттєво розмножувалися у темряві і поглинали все живе, перетворюючи будь-яку водойму на мертву калюжу, проте могли існувати лише за наявності вкрай рідкісного хімічного реагенту. Його виробництво у промислових масштабах було неможливе, а на денному світлі він миттєво розкладався. Та на час, коли це з'ясувалося, Республіка вже міцно закріпилася на туапулатському узбережжі, а «цивілізований світ» не надто прагнув підсилити й без того впливове і заможне Князівство, допомігши йому у поверненні окупованих територій.
Був ще один наслідок демонстрації «біологічної зброї», який Республіка зуміла цілковито приховати від «цивілізованого світу». Водойма, яку використали для залякування Альянсу, вже наступного дня перетворилася на мертво-сіру субстанцію, у якій миттєво без сліду зникало все, що її торкалося — від листя навколишніх дерев до необачних водоплавних пташок, які сідали на її поверхню. Спочатку військові Республіки зраділи, припустивши, що субстанцію таки можна використовувати як зброю, однак швидко з'ясувалося, що нею неможливо заповнити жодні ємності, ні скляні, ні бляшані — їх субстанція так само поглинала. Науковці спробували повторити експеримент із водоростями та реагентом у лабораторних умовах, а потому у інших водоймах із різним хімічним складом води, та сіра субстанція жодного разу не виникла — вона існувала лише у тому гірському озерці. Переконавшись, що ця небезпечна речовина не виходить із берегів озера, військові доповіли про феномен дуумвірам, за кілька днів отримали наказ обнести водойму бетонним муром, перекрити його бетонним накриттям, а тоді засипати каменями і забути про те.
Тим часом зрада союзників лише спонукала гирлонців до згуртованості й праці. Громадяни Князівства розуміли, що їм конче потрібно швидко відновити втрачену у Туапулаті портову і торгову інфраструктуру, бо інакше на них чекає зубожіння та швидкий занепад. Відтак тодішній князь Авур VII оголосив міжнародний конкурс на проект забудови зовнішньої частини узбережжя на південний захід від протоки. Переможцем виявився маститий архітектор з Конфедерації. За його єдиним планом постало Нове місто. Водночас поглибили акваторію, збудували вантажний порт, оснащений за останнім словом техніки. Однак міста Азборан і Тасав — найбільші порти південного Ланоду — усе ж спромоглися перехопити чималу частку обігу вантажів.
І от під час останньої війни, яку дуумвіри розв'язали проти Конфедерації Залізних Гір тридцять років тому, Гирлон самотужки спробував повернути окупований Туапулат. Князівство раптово висадило великий десант найманців-горлорізів, набраних серед войовничих племен найвіддаленіших островів Архіпелагу, і порт взяли в облогу. Ця військова операція Князівства була нескладною, бо й нині Туапулат з'єднує з Республікою єдина дорога, що пролягає високим берегом попід крутою скелею Бурегон. Найманці просто перекрили її, і за кілька днів міський гарнізон припинив опір. Відбити порт, допоки ворог не закріпився там намертво, для армії Республіки, здавалося, було вже неможливо, бо основні збройні сили тоді зав'язли у північних передгір'ях, марно намагаючись прорватися в ущелини, які вели вглиб Конфедерації.
На час, коли відбувались ті події, Нодів дідусь саме отримав звання капітана. Від нього Нод знав ще одну причину складності тодішньої ситуації довкола порту, про яку досі говорили пошепки. З Туапулата не встигли евакуювати громадян Республіки, а вони лишень і мріяли знову опинитися під владою Гирлонських князів. У місті протягом десятків років з роду у рід передавалися спогади про те, як колись обидва міста, розділені глибокою Туагирлонською протокою, являли собою єдине квітуче Князівство.