У готелі вони усім змоклим гуртом, включно з двома нетверезими рудими дівчатами, під підкреслено байдужими поглядами персоналу поквапилися у «Мажор». Туди ж замовили вечерю. Її накрили у заскленій частині тераси, за надійними вікнами якої справді було видно багатоярусні, різнобарвні хмари, підсвічені сходом Ріна. Поміж хмарами з'являлися великі синьо-білі і жовті зорі. Попервах Планс прислуговував за столом, але Самус скоро спровадив його. Похмурий Рамир теж довго не затримався — замислений, він пішов до свого номера. Коли виходив, сполохав на сходах камердинера, який зробив вигляд, що впустив та шукає щось. Утім, борець не звернув на те уваги.
Цього разу почути щось значуще камердинерові не вдалося, бо через присутність дівчат компанія теревенила про усілякі дурниці.
Скоро після того, як Рамир залишив терасу, Самус сходив до своєї спальні й приніс чорну пузату пляшку знаменитого лікеру «Сивий Тасав», про який дівчатам доводилося лише чути, що його виготовляють, додаючи настоянку з коренів рідкісного тасавського плюща та зерен степового трилиста, які обов'язково пройшли через травну систему перепілки золотодзьобої ланодської. Такий неапетитний рецепт, позатим, надавав напоєві унікальний смак та якесь люмінісцентне внутрішнє світіння.
— Товариство! — барон невимушено підкинув та упіймав великою долонею пузату пляшку. — Таких виготовляють лише двадцять сім штук на рік. Я знаю людей, які купують їх замість банківських металів та зберігають у сейфах, бо щороку ціна такої пляшки зростає у півтора рази.
Він дістав зі скляної шафи срібні лікерні чарки — теж пузаті. Дві перші налив та подав дівчатам. Нод помітив, що Самус вкинув у чарки по пігулці. Одну — білу, іншу — зелену. На його запитальний погляд барон удруге за вечір непомітним рухом попросив його не втручатися та наповнив ще дві чарки — Нодові й собі. Випили. Лікер виявився міцнішим, ніж можна було сподівався. Його смак якимось дивом нагадував полинівку, однак був набагато м'якший, а гіркота поєднувалася з терпкістю та присмаком смаженого лісового горіха. Дівчатам напій дуже сподобався. Самус налив усім ще, вже до половини. Суана швидко розчервонілася, зо два рази зривалася на сміх, а тоді почала згадувати якісь історії зі свого дитинства. Ноа, навпаки, чомусь закуняла. Самус, ніби цього лише й чекав, запропонував їй піти з ним і вкластися спатоньки. Ноа легко погодилася, і вони вийшли.
Залишившись удвох з Нодом, Суана дедалі веселішала. Помітивши, що хмари геть розвіялися, вона спробувала витягти Нода назовні. Він ледве умовив її лишатися у приміщенні і подалі від перил тераси. На щастя, барон швидко повернувся — за його словами, Ноа миттю заснула, ледь торкнувшись подушки, а він вирішив ще трохи потеревенити з ними. Рудань легко дав раду веселощам Суани, запропонувавши хильнути ще потроху «Сивого Тасаву».
— То ти знайома з княжичем? — барон, розкинувши руки на спинці дивана, поглянув на Суану.
— Так, — її веселість трохи потьмяніла.
— Як таке може бути? Адже князівських дітей нікому не показують, — Нод, послухавшись жесту барона, підключився до розмови.
— Сама я з Арду, — знову сміючись, почала дівчина свою розповідь. — Позаторік ми святкували закінчення школи. Після випускного балу двоє наших однокласників напідпитку, ги-ги, запропонували вийти моторним човном у море, щоб зустріти світанок. Ми з однією подругою погодилися. Один з хлопців узяв без дозволу човен свого батька, ги-ги-ги, і ми помчали. Вже минали мис на виході з бухти, коли налетіли на якусь колоду. Потім поліція з'ясувала, що цілий штабель таких стовбурів випав з лісовоза, що прямував з Дуумвірату до Межимор'я. Хлопець, який був за стернового, та моя подруга від удару випали з човна. Правда, смішно? Їм потім вдалося дістатися берега та видряпатися на скелі мису. А човен не спинився — пізніше з'ясувалося, що тріскою заклинило двигун разом із стерном. Інший однокласник спробував дістатися мотору, але з п'яних очей занадто різко підвівся і теж випав...
— Загинув? — вдаючи байдужість, поцікавився Самус.
— Ні. На щастя, натрапив на колоду і протримався на ній, допоки вранці його не підібрали рибалки.
— А ти? — запитав дуже зацікавлений Нод.
— Дякувати Зорі, нарешті скінчилося пальне, але тоді я вже була далеко від берега. Зійшло сонце. Човен потроху протікав — тріснув від удару. Я вичерпувала воду, та вона прибувала дедалі швидше, — веселість Суани поволі згасала. — Я вирішила плисти до берега сама, хоча розуміла, що не стане сил — потону. Вже звелася на повен зріст, щоб стрибнути у воду, коли побачила яхту. Замахала руками, закричала. Вони мене помітили.
— Виявилося, що це яхта князя? — здогадався барон.
— А як ти знаєш? — Суана потяглася до пляшки, але Самус прибрав її на дальній від неї бік столу. — Так. Човен вже майже пішов під воду, коли з облавку яхти, що нарешті підійшла, мені скинули рятувальний круг та підняли на палубу. Команда була збентежена моєю появою, а капітан, розпитавши, що зі мною сталося, поквапився одразу ж відправити мене до каюти. Замість намоклої бальної сукні мені принесли спортивний костюм, футболку та кросівки — усе новісіньке, дороге. Напоїли гарячим чаєм. Капітан попросив не виходити з каюти. Сказав, що яхта спеціально зайде у Ард, щоб висадити мене там. Повідомив, що мене і моїх однокласників уже шукають місцеві рибалки та рятувальники. За деякий час капітан знову повернувся і, дивлячись кудись убік, сказав, що господар просить мене завітати до нього. У Гирлоні князівську яхту знають усі... Ой, далі мені не можна розповідати...
— Ти це пообіцяла самому князеві? — чи то спитав, чи ствердив барон. — Знала ж одразу, що тебе підібрала саме князівська яхта.
— Ні, нічого я нікому не обіцяла...
— Суано, а давай я за тебе переповім далі, — Самус налив усім трьом ще лікеру. — Отже, вийшла ти на палубу, а там...
— Ні, не на палубу, — дівчина пригубила чарку, — до палубної каюти. А там був той парубчина, нещасний...
— Чому нещасний? — Нод ловив кожне слово дівчини.
— Інвалід наш княжич, — схлипнула Суана. — З дитинства паралізований. Обличчя спотворене спазмом. Лише ліва рука рухається та шия може повертатися, а говорить він пошепки — важко розібрати. У інвалідному кріслі усе життя. Він, сердешний, побачив, як мене врятували, тож і зажадав побалакати. Капітан не наважився заперечити, але мені сказав, що це далекий родич княгині. Та я здогадалася, хто він насправді...
— Яким чином? — барон «забув», що обіцяв сам розповісти про цю пригоду замість Суани.
— В нього там на столі світлина у рамці стояла — дівчина молода. Він побачив, що я дивлюся на неї, та й прохопився, що то сестричка його, Еда. Мабуть, щоб я чого іншого не подумала.
— Князівну ж ніби звуть Ерадою, — нагадав Нод.
— Ерада — це повне ім'я, а Еда — зменшувальне, — знизала плечима дівчина.
— Чому ти вирішила, що то князівна? — далі розпитував Самус.
— Вона мов дві краплини води схожа на нашу княгиню. Я бачила княгиню зблизька — якось вона до нашої школи приїздила.
— Суано, а Ви сказали княжичеві, що здогадалися, хто він направду? — Нод нахилився до дівчини.
— Ні. Вирішила, що йому так легше буде зі мною говорити. В нього багато наукових книжок — читає зі спеціальної підставки, її прилаштовано до інвалідного крісла. А ще котеня з ним живе. Чорне-чорне, і звуть його Фантомом. Княжич з ним грається своєю однією рукою. Симпатичне таке. Та балакали ми недовго...