— За річкою вже, мабуть, Ланод, — припустив Рамир.
— Звісно, Ланод. А ви що, цього не знали? — пролунав насмішкуватий високий ламкий голос позаду. Біля столу виник якийсь рудо-кудлатий персонаж у картатій сорочці та закоротких штанях, з-під яких стирчали тонкі ступні у сандалях на босу ногу. Він дивовижно нагадував їх нещодавню знайому Ноу. Лише рудуватий пушок над верхньою губою засвідчував його чоловічу стать. На шиї у підлітка теліпався фотоапарат з чималим об'єктивом, що відразу дуже не сподобалося Рамирові.
— От невігласи! — хлопець без церемоній всівся за їх столик.
— А по голові? — запитав Рамир.
— Що по голові? — юний нахаба вдав, що не розуміє погрози. Чи й справді не зрозумів?
— По голові отримати не хочеш, шмаркачу? — терпляче пояснив борець.
— Ти погрожуєш завдати мені тілесних ушкоджень? — сині очі фотографа випромінювали майже непідробне здивування.
— А й справді, юначе, — втрутився Нод. — Здається, ми Вас не запрошували до знайомства...
— Мене ні, а от з моєю сестрою та її подругою Суаною ви позавчора добряче познайомилися на яхті, а тоді ще й у «Мажорі».
— Тож бо ти видався мені знайомим, — занервував Рамир. — Нишпориш? Чого тобі треба?! Грошей?
— Та йди ти під три Ратхи!.. — обурився кудлатий.
— А попервах інтелігентом прикидався, — розсміявся Нод. — Так вишукано говорив. Нічого у нас із твоєю сестрою та Суаною не було...
— Тож бо у газеті про вас написали, що ви з бароном Доргом...
— Цеє, — Рамир, не втримавшись, непомітно вділив хлопцеві добрячого стусана ліктем попід ребра.
— Ох! — фотограф зігнувся над столом. — Ти чого?
— Ти ж запитував, чи не маємо ми наміру завдати тобі тілесних ушкоджень. От і отримуй відповідь, — обґрунтував свої дії Рамир.
— Ну, добре, слухайте! Чим займається Ноа, направду мене не обходить. Батьки вдають, що нічого не помічають, а я їй у няньки не наймався. Ноа мені якось розповідала, що Дорг дуже цікавиться крегами. Це такі тварини викопні...
— Нам відомо, що таке креги, — урвав його Рамир.
— Хто вас розбере, — знизав плечима хлопець. — Не знаєте, що Ардана є кордоном між нашим Князівством і Королівством, а про це кожен двійочник у третьому класі вже знає! А от про крегів ви, як виявляється, чули...
— Я згадав! — Рамир вказав ложкою на хлопця. — Це ти чіплявся до Самуса, коли ми вчора з гавані від'їздили! То чого треба?
— Ноа вранці перед тим, як їхати до яхти, телефоном домовлялася з Суаною, де й коли їм зустрітися і, між іншим, насміхалася з Дорга — з його наміру відправитися в експедицію на пошуки крега. Вони його поміж собою так і звуть: барон Крег. А я теж вважаю, що креги насправді існують...
— І хочеш в експедицію разом із ним, — зрозумів Нод.
— Так!!!
— А чому ти такий впевнений, що ті звірюки таки існують? — далі допитувався Нод.
— Якщо попросите Дорга за мене, щоб фотографом чи хоч юнгою узяв мене до експедиції, розповім.
— Попросимо, коли розкажеш, як ти нас тут вистежив, — відповів Рамир.
— Та простісінько. Коли в мене не вийшло поговорити із Доргом на пристані, я пригадав: Ноа колись говорила, що він завжди зупиняється у «Мажорі». Вранці я приїхав до готелю. Тинявся подвір'ям, сподівався, що раптом зустріну барона Крега, тьху, Дорга! Газету знайшов на столі під шатром. Ту, де про вас написано, що ви обидвоє з себе такі усі... загадкові, — хлопець відсунувся далі від Рамирового ліктя. — Доки читав, проґавив, як мене охоронець помітив. Він мене вигнав з двору, а я нишком повернувся і за кущем сховався. Дивлюся, а барон уже виїжджає на своїй крутелезній тачці. А тут ви на лаві. Чую, що до музею намилилися їхати. Ну, і я за вами, тільки ви на таксі, а я на автобусі.
— А ми саме заслухалися старого екскурсовода, й ти нас наздогнав, — завершив Нод.
— Не про те мова, — напружився Рамир. — Що ти, рудий, ще за кущем почув з нашої розмови? Не скажеш правду — он, у Ардані крегів шукатимеш... До самої пенсії.
— Ну, про якусь спадщину... Про Республіку, ще... Ой, йой!!! — скрикнув підліток, бо Рамир несподівано тріснув його довгою ложкою для морозива по лобі.
— Замовкни! — процідив він. — Мовчатимеш про почуте, тоді ми поговоримо із Самусом, щоб узяв тебе до експедиції.
— І сестрі ані словом не прохопися про нашу зустріч, — додав Нод.
— Залізно, — по-дорослому спробував відповісти хлопець.
— Тебе як звуть? — запитав Нод.
— Ярс. Простіше Яр, — він раптом узяв із сусіднього столу ложку і зачерпнув нею морозива з Рамирової піали. — А ви мене не надурите? Раптом просто зникнете! Шукай вас потім...
— Ходімо вже, — Нод підвівся, Рамир та Яр за ним.
Довізши рудого нахабу на таксі до його дому — маленького, акуратного особнячка неподалік старих доків, хлопці поїхали до парку. Там у своїй альтанці збуджено-здивований Самус уже наминав шоколадний торт.
— Був я у замку, — мовив він, жуючи. — І скажу вам: геть не очікував новин, що там почув!!! — від хвилювання барон мало не вдавився солодким куснем.
— Чекай! — Нод спробував зупинити зливу слів, готових зірватися з баронового язика. — У нас проблема. Називається Ярс або просто Яр.
— Коловорот рудих у природі перетворюється на вир, щоб ти знав, — додав Рамир.
— Наша проблема називається Дуаліада Еревса, панове! — пустив борцеві слова повз вуха Самус. — Знаєте, ким нині за сумісництвом працює перша камер-дама княгині?!
— Невже боцманом? — спробував іронізувати Рамир.
— Боцманом у неї теж вийшло б, — барон приклався до пляшки з гірською мінеральною. — Дуаліада — директор, себто директриса Управляння розвідки та спецоперацій Князівства Гирлон. Ця її посада, звісно, не афішується, але усі, кому слід, про це знають. В цьому Управлінні і працює мій добрий приятель по спортивній риболовлі...
— А про Еду ти щось дізнався? — зиркнув з-під лоба Рамир, одразу сховавши сподівання за опущеними віями.
— Я ж про неї й кажу! Вона таки князівна.
— Так я і знав, — насупився Рамир.
— Далі слухайте, — Самус зробив ще ковток мінералки. — Приятель сказав, що нині для Князівства кров з носа важливо якомога довше тягнути з весіллям Еради та Ліруда. Вирішили, що певний час посилатимуться на нездужання князівни, хоча довго це тривати не може, бо межиморці відразу запропонують, щоб її оглянули лейб-медики імператора. Відмовити буде непросто. Старий князь геть розгублений, а княгиня не відходить від сина, бо в того загострилася депресія...
— А канцлер? — запитав Нод.
— Це найгірше, — скривився барон. — Є підозра, що він на боці Імперії. Принаймні, повсякчас намовляє князя, усе зваживши та виторгувавши Князівству якісь гарантії, погодитися на пропозицію межиморців.
— От паскуда! — вилаявся Рамир.
— Це не все, товариство. Канцлер пропонує князеві видати едикт про визнання у Гирлоні Ратхарської віри. Мовляв, якщо її легалізувати, Імперія втратить монополію на підтримку секти. Це спричинить внутрішні конфлікти у самій секті. За задумом канцлера, слід буде стимулювати суперництво між впливовими адептами за статус верховного жерця Ратха у Гирлоні. Свари перекинуться на імператорський двір, бо членами секти вже стали багато придворних. Конфлікти послаблять Межимор'я, і воно стане стриманішим у своїй експансії...
— Покидьок який хитровироблений! — не витримав Нод. — Ратхари згуртовані та дисципліновані. Щойно секту буде визнано, вона заполонить усі сфери суспільного життя у Князівстві, підімне під себе владу, а отже, й фінанси. Визнання секти — надійніший шлях до колонізації Князівства, ніж навіть шлюб князівни з імперським принцом.
— Стратегічно мислиш, твоя ясновельможносте, — барон плеснув Нода по плечу.