На початку квітня підрозділ капітана Нода Кунстада перекинули з Північного фронту до околиць порту. На той час вже стало зрозуміло, що мешканці Туапулата в цілковитій більшості перейшли на бік найманців і зовсім не бажають повернення республіканських порядків. Тому втрати під час лобового штурму будуть завеликими, а головне — доведеться воювати з цивільним населенням, про що швидко стане відомо в інших містах Республіки. Дуумвіри остерігалися підірвати цим культ своїх осіб. Тоді капітан запропонував авантюрний, як здавалося командуванню, план. Та позаяк на власну стратегію ведення бойових дій воно не спромоглося, то дозволило Кунстаду реалізувати його ідею.
План полягав у тому, щоб катакомбними тунелями, які залишили ще перші будівельники Туапулата, пробратися до мерії, де розмістився штаб найманців, і знищити їх командирів, висадивши споруду в повітря. Насправді ж підрозділ капітана здійснив інший, глибший його задум — він примудрився взяти у полон командира найманців, дуже впливового серед племен південних островів Ялай-бея. Довідавшись про це, найманці виконали вимогу полишити Туапулат в обмін на свого полоненого ватага. Ця блискуча операція, де загін капітана Кунстада зазнав мінімальних втрат, завершилася тридцятого квітня. Щоправда, у безладі війни разом з найманцями до Князівства втекло чимало громадян, які не бажали лишатися під владою дуумвірів. Ті, кому не вистачило місця на кораблях десанту, перепливали стрімку по весні протоку на рибальських човнах, а коли й вони закінчилися — на всьому, що трималося на воді, а то й уплав. Фотографії масового запливу туапулатян через протоку, зроблені гирлонськими журналістами, ще з десяток років по війні прикрашали пресу «цивілізованого світу». У офіцерському середовищі Республіки про це добре знали. Як і про те, що тих мешканців порту, які залишилися, влада протягом кількох місяців пересаджала до концтаборів, а найактивніших знищила.
За цю квітневу операцію, що її назвали «Шлях Бурегону», капітана Кунстада підвищили у званні одразу до підполковника та нагородили найвищим військовим орденом «Бойового молота». Тридцяте квітня стало днем щорічного збору ветеранів цієї операції, і покійний генерал дуже любив ті посиденьки.
Зрештою Конфедерація Залізних Гір відбила напад Республіки за допомогою Альянсу. Гирлон остаточно втратив Туапулат, а Республіка заходилася укріплювати його з моря високою бетонною стіною з колючим дротом по гребеню. Пропаганда пояснила це необхідністю захисту від агресивного Заходу, однак насправді дуумвіри у такий спосіб намагалися, передусім, утримати від втечі до Гирлона нечисленних мешканців міста, що залишалися в ньому для обслуговування потреб військової бази та кількох підприємств.
Після поминальної учти Нод спав на диво міцно — далися взнаки хвилювання і втома останніх днів. Вже під ранок йому наснився сон: він іде велетенською світлою залою, стіни якої вщерть завішані картинами у пишних, золотавих рамах. Його щось тягне до однієї картини, але раптом він прокидається.
На ранок Нод ледь встиг умитися, як консьєрж вже телефонував про прихід нотаріального повіреного. Формальності забрали близько сорока хвилин. Нода ознайомили з дідовим заповітом, він розписався в отриманні свідоцтв про власність на квартиру, будинок та ощадний рахунок. Розпоряджатися цими грішми він міг почати лише за місяць з дня смерті генерала — такий закон, але нотаріус привіз із собою значну суму готівкою, яку дід наказував передати онукові одразу після похорону. Третину її Нод мав особисто віддати дідовому ординарцю Юсу — відставному капралу польової розвідки, який доглядав генеральський заміський будинок. У заповіті було обумовлено, що за ординарцем довічно зберігається право жити у його кімнаті в цьому будинку з окремим виходом до саду. Також у заповіті генерал просив покласти на його могилу землі з могил його батьків у рідному селищі. Юсові ж призначався й лист у великому цупкому конверті. Нод зауважив і звернув на те увагу нотаріуса, що на конверті було зламано особисту дідову печатку. Повірений відповів, що не знає, як це сталося, але спадкоємець може не хвилюватися за недоторканість вмісту конверту, бо ж печатку нотаріальної контори не пошкоджено. На тому попрощалися.
Нод піймав себе на почутті образи від того, що дід писав до садівника, але не залишив бодай кількох рядків для нього. Провівши нотаріуса, вбраний у цивільне, він поїхав на таксі до дачного містечка, аби швидше виконати дідову волю.
Автомобіль вирулив з двору на проспект, рушивши до околиці добре знайомим Нодові шляхом. Міський краєвид за вікном був незмінний, скільки він себе пам'ятає. Ось праворуч, перед входом до невеликого скверу — стенди зі свіжими газетами. Як завше у погожий день, там юрмляться пенсіонери, обговорюючи «гарячі» новини про те, що зростання накосів сіна спричинило зростання надоїв молока, а те, своєю чергою — зростання виробництва сиру... Далі тяглася довга споруда міністерства шляхів сполучення та пошти, прикрашена монументальною колонадою. Замість капітелі кожну колону вінчав барельєф котрогось із героїв Республіки, що уславилися трудовими або військовими звитягами. За міністерством — кругла площа Дуумвірів. У її центрі на постаменті, що являє собою велику брилу грубо обтесаного граніту, застигли мармурові постаті перших дуумвірів.
Помпезний монумент відображає офіційне уявлення про цих двох засновників Республіки. Двоє чоловіків однакового зросту, непевного віку, з виголеними головами, стоять поруч, обіймаючи один одного за плечі, і замріяно вдивляються у далечінь, натхненно підносячи свої квадратні підборіддя. Вільними від обіймів руками перші дуумвіри вказують у різних напрямках кудись за обрій. Історія не зберегла зображень цих історичних постатей, а інформація про ідейний шлях, який мали символізувати їх простягнуті руки, змінювалася з кожним наступним дуетом правителів. Відтак традиція вимагала зображувати творців республіки саме у такий спосіб і з неодмінним позначенням на постаменті їх імен: «Тан Тан» і «Ван Вун».
Після дідової смерті Нод особливо гостро відчував усю марноту та неприродність цього культу.
За годину юнак уже сидів у плетеному з лози кріслі за круглим садовим столиком, вкритим картатою синьо-білою скатертиною, під розлогою абрикосою. З Юсом, який вмостився навпроти з чашкою чаю у зашкарублій руці, вони не бачилися більше року. За цей час ординарець помітно постарів. Відчувалося, що хвороба і смерть генерала були для нього горем, хоча він намагався цього не показувати. Грубу пачку грошей, яку Нод, заклопотаний своїми переживаннями, нетактовно віддав раніше за листа, садівник, не рахуючи, недбало сховав до об'ємної кишені потертого кітеля. Отримавши ж конверт, він чомусь роззирнувся на всі боки, а тоді акуратно розрізав його складаним солдатським ножем. Виявилося, що у конверті був лише один аркуш, списаний розгонистим почерком померлого генерала. Юс прочитав той лист уголос. Дід тепло дякував ординарцеві за службу, просив прийняти його посмертний дарунок та ще раз повідомляв, що садівник може довіку жити у його будинку. Також генерал просив свого ординарця не полишати опікою онука. Нод з дозволу Юса ще раз перечитав лист, а підвівши очі, з подивом побачив, що садівник розрізав конверт на два аркуші і тепер вивчає їх з внутрішнього боку.
— Розумієш, Ноде, генерал просив мене не приходити на похорон, — говорив ординарець, ігноруючи запитальний погляд курсанта. — Він переймався, що я почуватимуся ніяково серед високого начальства. Ми попрощалися у лікарні. Він знав, що його хвороба невиліковна, — аркуші у руці старого зрадницьки затремтіли, — і просив до останнього тобі про це не казати.
— Навіщо ви розрізали конверт? — парубок скористався приводом, щоб змінити важку для обох тему.
— Дощ скоро почнеться, — садівник ніби не почув його. — Збери, будь ласка, посуд, перебазуємося до кухні, — він акуратно накрив серветкою два шматки розрізаного конверта й поніс їх до будинку.
Коли за кілька хвилин Нод з посудом та згорнутою скатертиною увійшов до кухні, він побачив, що Юс, щільно затуливши віконні фіранки, розклав на столі залишки конверта та намащує їх тонким шаром якоїсь смердючої мастики. Жестом вказавши парубкові, щоб той не ставив зайвих питань, ординарець продовжив дивні маніпуляції. Запаливши плиту, він нагрів намащені аркуші — мастика взялася тонкою шкоринкою, подібною до глазурі. Смерділо нестерпно, і Нода мало не занудило. А Юс тим часом зім'яв аркуші, а тоді акуратно їх розгладив.