— Проте у нас стане часу для ліпшої підготовки, бо експедиція буде непроста, — відповів на те Самус.
— Надто, коли ми хочемо впіймати крега живцем, — додав Фрей.
Надвечір море розхвилювалося, тому до баркасу довелося добиратися двома ходками човника, аби він не потонув через низьку посадку. Вибравши якорі і закріпивши човник на палубі баркасу, нарешті рушили.
Тінь від берега довшала та густішала. По правому борту у синіючих сутінках засвітилися вогні Арда, де вже починалися вечірні гулянки — до баркасу долинала музика і навіть пахощі з ресторанів на набережній. Потужний струмінь впадіння Ардани відхилив баркас на південь. Міст над річкою світився ланцюжком різнокольорових ліхтарів. Посередині у бінокль можна було розгледіти прапори над прикордонним постом. Стаф зробив у його бік непристойний жест. Коли це помітив Нод, рибалка, не чекаючи питань, пояснив, що це така рибальська традиція — «на талан».
— Це вже Ланод, — Самус вказав на вогні, які з'явилися ще за півгодини ходу.
— Так, пане бароне, до Вашого маєтку лишилося години зо три ходу, — підтвердив його слова Фрей. — Підемо попід берегом — там нас прикордонники точно не злапають. Ми вже у територіальних водах Королівства.
Баркас змінив курс, увійшовши до широкої затоки зі стрімким скелястим берегом. Попереду на мисі спалахнув маяк. Море тут було спокійніше, проте жодного судна або човна видно не було. Хоча вже геть смеркло, бортових вогнів вони не засвічували. Швидкість стишили до самої малої. За мисом відкрилася ще одна затока — менша, з пологими берегами та просторими пляжами. За нею зорі у небі ховалися в розмитій плямі жовтавого світла.
— То вже вогні Тасаава, — пояснив Ноду Фрей, повертаючи стерно, аби залишатися у тіні берега.
Промінь маяка ковзнув по баркасу, на мить засліпивши усіх на палубі.
— Вже майже удома, — Самус, прокліпавшись від світлових «зайчиків», взяв у Фрея бінокль. — Ноде, поглянь. Бачиш освітлену вежу на узвишші? Це мій маєток! Повний уперед!
Цієї миті баркас раптом освітив промінь потужного прожектора. Зовсім неподалік заревів двигун — у тіні мису ховався прикордонний катер. Він за кілька хвилин наздогнав їх. З гучномовця пролунала команда лягти у дрейф. Іншого виходу не було, тож баркас завмер.
Підполковник Буртак саме відкоркував пляшку полинівки, коли його викликали з дому до резиденції дуумвірів. Під несхвальним поглядом дружини він встиг перехилити лише другу чарку «для заспокоєння нервів». Автомобіль доправив стривоженого контррозвідника до непримітної хвіртки в монументальній огорожі палацу, що вела до саду. Там його мовчки зустрів незнайомий чоловік у цивільному і повів до службового корпусу, де містився кабінет Дета Дута. Острах Буртака посилювався, бо новин про Юса і Кинава він не мав жодних, а у резиденції панувала якась напружена атмосфера. Вони саме проминали заснулий у темряві став, коли їх перестрів ад'ютант Дета Дута.
— Чекайте тут, підполковнику! — наказав він. — А ви за мною! — звернувся він до незнайомця.
— Що трапилося? — наважився на запитання Буртак.
— Чекайте, вам сказано! — гримнув зазвичай улесливий ад'ютант.
Буртак мусив підкоритися. Пройшовши вздовж ставка, він знайшов улюблену лаву Дета Дута та вмостився на ній. Звідси було видно житловий корпус резиденції, поділений на дві симетричні частини з окремими входами для кожної родини дуумвірів. Біля під'їзду Сатів стояли з десяток людей, чулися їх стривожені голоси. Усі вікна цього крила споруди яскраво світилися. З боку ж Дугів тьмяне світло можна було помітити лише у трьох вікнах другого поверху.
Зі ставка тягло вогкістю. Сонно крякали качки, які дрімали у теплій воді. Ледь шелестіло листя над головою. Дія полинівки вже минула, залишивши по собі неприємно-гіркий присмак у роті та важке гупання серця. Буртак вкляк на лаві. Минуло більше години. Люди від під'їзду Сата Сата розійшлися — пригнічені та неговіркі. Майже усі вікна згасли. Ад'ютант наблизився нечутно. Підполковник аж підскочив від несподіваного звуку його голосу:
— Ступайте за мною!
Вони пройшли до входу, який був призначений для прислуги, та піднялися крутими гвинтовими сходами на другий поверх житлового корпусу. Буртаку вперше довелося опинитися у особистому помешканні дуумвіра. Ад'ютант відчинив вузькі двері, і вони увійшли до затемненої зали, яка, вочевидь, правила за їдальню: величезний стіл, поставлений каре посередині, крісла довкола нього, під стінами буфети, різьблені з мореного дубу, зі срібним, кришталевим та порцеляновим посудом на них. Стіни наступної кімнати прикрашали антикварні гобелени, попід ними стояли кілька різьблених стільців з високими спинками та інкрустованих дорогоцінним камінням столиків. Там мовчки стовбичили двоє охоронців, які жодним порухом не відреагували на їх появу.
— Це приймальня, — пошепки пояснив ад'ютант. — Вам сюди, — він вказав на ледь прочинені двері, з яких по підлозі пролягала тонка смужка світла.
Буртак з острахом переступив поріг, піймавши себе на думці, що прихована розкіш, у якій живуть дуумвіри, свідчить про їх ницу примітивність. Аж злякався очевидності цієї думки.
— Дозвольте? — неголосно промовив до Дета Дута, який стоячи схилявся над робочим столом, заваленим численними теками та стосами паперів.
— Заходьте, — стомлено відповів дуумвір. Однак Буртакові здалося, що у інтонації правителя чуються нотки вдоволення. — Цього вечора Сата Сата шляк трафив, — важко зітхнув господар, вказуючи на двері, аби підполковник зачинив їх. — Це дуже сумно, — він замовк, чекаючи, доки Буртак виконає мовчазну вказівку. — Сідайте он туди, — помах руки у напрямку двох крісел біля столика поруч із секретером у кутку кабінету.
Дет Дут закрив теку, папери у якій проглядав перед тим, і теж пішов у куток. Відчинивши секретер, який виявився баром, повним пляшок, узяв звідти шампанське.
— Це «Залізне ігристе». Відкорковуйте! — співправитель дістав також конусоподібні срібні келихи. — Ви, Буртаку, мабуть, і не чули про таке. Його привозять з Конфедерації. Гемоглобін, кажуть, підвищує. Відзначимо?
— Що? — контррозвідник відразу збагнув усю недоречність цього свого запитання.
— Прикидаєшся? — гострий погляд дуумвіра припнув підполковника до підлоги.
— Даруйте, мимоволі вирвалося.
— Ото ж бо. Слухайте сюди, Буртаку. Стан здоров'я Сата Сата є стабільно важким. Він у комі. Вашим завданням є знайти лікарів, які тримали б його у ній якомога довше, не даючи прийти до тями, але водночас і померти. Нашим штатним ескулапам у мене мало віри. Ще очуняє мій співправитель!
— Розумію...
— Обставини подарували Вам шанс перескочити через кілька сходинок у кар'єрі. Допоки я одноосібно правитиму Республікою, нам слід нишком перебрати усі важелі управління, щоб коли оберуть наступника Сата, той уже ні на що не впливав.
— Але ж про хворобу Сата Сата знають багато людей. Я сам бачив, скільки їх стовбичило біля його помешкання. Коли про інсульт стане відомо люду, усім буде зрозуміло, що лише Ви правите країною.
— То усе його посіпаки та родичі. Я наказав, щоб вони тримали язики за зубами, надавши інформації про хворобу Сата статус державної таємниці. Вони мовчатимуть, не сумнівайтеся, бо поки він живий, вони годуються з моєї руки. Але Ви, Буртаку, — диктатор перейшов на шепіт, — самі забезпечите поширення найрізноманітніших чуток про хворобу та причини, які її викликали — від застарілого сифілісу до алкоголізму чи інших дискредитуючих обставин.
— ?! — мимоволі витріщився Буртак, розливаючи коричневу шипучку.
— Ми звинуватимо у поширенні цих наклепів тих, хто нам заважатиме, передусім близьких до Сата високопоставлених партійців, чиновників, військових, контррозвідників.
— І відправимо їх на перевиховання до трудових таборів!
— Правильно! — Дет Дут голосно сьорбнув із келиха. — Призначимо на їх місця своїх людей, а тоді вже оберемо нового дуумвіра. Ви пийте, пийте.
— Дякую, — Буртак ковтнув шампанського, яке справді мало металевий присмак.
— Сподобалося?
— Дуже...
— А мені, підполковнику, дуже не подобається, що Ви досі не знайшли Юса з Кинавом. Потреба у грошах Кунстада виникла, як бачите, швидше, ніж я на те розраховував.