— Радий доповісти, що ми натрапили на їх слід.
— Де?
— У Ліспорубаті...
— Відоме селище! Довбані контрабандисти! Гори, ліс і кордон з Конфедерацією. Заарештували?
— Ні ще. Річ у тому, що місцевий лісник — наш агент доніс, що впізнав їх за описом, однак бачив лише один раз у місцевій лавці. Більше вони не з'являлися. Гадаю, готуються дременути у Конфедерацію.
— Якщо вже не дреминули. До Ліспорубату спрямовано оперативні групи контррозвідки?
— Точно так! Режим охорони кордону посилено максимально, але місцевість там дуже складна...
— Навіть не думайте їх випустити, Буртаку!!!
Ідар відчинив двері сигарної кімнати, впускаючи Воранга. Статс-секретар, усім своїм виглядом показуючи, як йому незручно переривати розмову, боком просунувся до кімнати та акуратно поклав перед королевою аркуш. Ауранія проглянула короткий текст, спохмурніла і коротким порухом руки відпустила Воранга, який був явно розчарований відсутністю коментарів. Щойно за секретарем зачинилися двері, королева сказала:
— Ераду викрадено! Посол повідомляє, що у цьому підозрюють такого собі Рамира, який діяв у змові з наразі невідомими, але впливовими і заможними спільниками.
— Впізнаю руку Дуаліади, — посміхнувся Самус. — Цим вона натякає, що будь-якої миті може оприлюднити підозру щодо нашої участі у зникненні Еди та намертво прив'язує Рамира до ситуації.
— А ви причетні? — поцікавилася королева.
— Ну... — зам'явся барон. — Однак скажіть, мамо, що Ви думаєте про ідею повернути престол до старшої гілки династії.
— Якщо походження Нода вдасться довести Державній раді, — замислено відповіла монархиня, — то я б не заперечувала.
— А я б, Ваша величносте, заперечував, — спробував не погодитися Нод.
— А хто тебе питає? — несподівано твердо сказав до нього Ідар. — Походження зобов'язує.
— Я походження не обирав!
— Воно Вас, герцог, обрало, — королева без вагань назвала його родовим титулом. — Цього досить.
— Та збагніть! — почав гарячкувати Нод. — Оголошення мене спадкоємцем — то ще складніший шлях до стабілізації ситуації у королівстві, ніж визнання крон-принцом Самуса...
— Жодним чином, молодий чоловіче, — зауважила королева. — Якщо буде доведено законність повернення на трон старшої гілки династії, усілякі претензії на нього Імперії відпадуть.
— Крім того, — узявся розвивати думку королеви Ідар, — перспектива сходження на трон молодого, сучасного чоловіка підбадьорить патріотів-роялістів, бо останні місяці у ліберальних колах дедалі голосніше говорять, що від зазіхань Імперії слід рятуватися проголошенням республіки.
— Ще чого! Маємо вже одну Республіку на континенті! Їм що, мало? — Самус спересердя зламав у пальцях щойно взяту сигару. — Казав я тобі, Ноде: не відкрутишся ти від корони!
— Припустімо, що я... здуру погоджуся, але висуну одну умову, — раптом здивував Нод присутніх.
— І?.. — поквапилася королева порухом руки заборонити втручатися синові та коханцеві.
— Я таки маю спробувати затесатися до секти.
— Тьху! — обурився Самус. — Майбутній король — і раптом сектант?!
— Це становитиме для Вас завеликий ризик! — зауважила королева.
— Вам вирішувати, — Нод відкинувся у кріслі.
— Ваша майбутня величність демонструє так само майбутнім підданцям твердість монаршої волі, — поставив діагноз Самус. — Мамо, доведеться погодитися.
Рамир з Ерадою потерпали від спеки. Геть виснажені після бурхливого, але нетривалого вищого акту кохання (обоє бо сьогодні вперше у цьому вправлялися), вони, тримаючись за руки, лежали на підлозі під єдиним у кімнаті круглим віконцем, у якому виднів лише клапоть випаленого південним сонцем бляклого неба. З-під дверей, які нещільно прилягали до порогу, ледь віяв струмінь теплого повітря. З вулиці долинав гамір базару, що розкинувся неподалік на майдані — туди виходив провулок, у якому капітан винайняв для них цей, з дозволу сказати, «готель», або духан, як говорили у Султанаті.
Трохи оговтавшись від того, що нарешті сталося між ними, дівчина й парубок перебралися кожен на свій жорсткий дерев'яний тапчан у різних кутках кімнати. Ці ліжка прикривали лише циновки, плетені з пагонів молодого бамбуку. Молоді люди знову вдягнули довгі хламиди з конопляного полотна. На Архіпелазі цей одяг називали бурнусами. Клирт наказав носити їх, аби не надто вирізнятися поміж місцевих мешканців. Три бурнуси подарував їм капітан суховантажу, коли прощався з ними на рейді столиці Султанату — Харрадабаду. До берега їх гурт «контрабандою» за чималий бакшиш, як тут називали хабар, доправив лоцманський катер.
Протягом подорожі у трюмі з розповідей Еради та Клирта Рамир довідався, що столиця Султанату знаходиться на невеликому острові з північного краю Архіпелагу. Острів та місто мали однакову назву. За обрисами острів являв собою півмісяць, розвернутий увігнутим краєм — широкою бухтою на північ. Місце розташування острова-столиці являло собою найвигіднішу позицію серед усіх торгових портів планети — Харрадабад перебував приблизно на однаковій відстані на південь від Ланоду, на південний схід від Межимор'я та на південний захід від Республіки, що робило його незамінним перевалочним пунктом морської торгівлі Деоли. Крім того, сюди стікалися найрізноманітніші товари з найвіддаленіших островів Архіпелагу, а захищена від штормів чимала бухта дозволяла обслуговувати одразу сотні суден, не створюючи черги на перевалку.
Знавці політичної історії твердили, що одна з піратських ватаг, захопивши острів-півмісяць, швидко збагнула, що регулярний зиск від безпечної торгівлі вищий у порівнянні з непевними й ризикованими прибутками від піратства. Замість того, щоб грабувати купців, пірати почали брати з них мито, надаючи вигоди портової торгівлі. Порт забагатів. Поступово його власники підкорили інші острови, звідки почали звозити різноманітний товар — від прайських горіхів до золота, коштовного каміння та рабів. Зрештою, коли віра у Зорю прийшла на ці береги, рабство скасували, а Архіпелаг перетворився на централізовану державу — Султанат.
У Харрадабад з усієї планети натовпами прибували, крім крамарів і моряків, авантюристи та шахраї різного штибу — тут бо з поліцією та іншою владою було легко домовитися за той самий бакшиш. Проте лишатися довго непомітним у цьому людському розмаїтті не варто було й сподіватися — місцеві угруповання ревно контролювали терени своїх заробітків. Щойно прибулець переступав певну «межу рентабельності» своєї нелегальної діяльності, його без зайвих церемоній спроваджували на дно бухти.
Зовнішній край острова здіймався над морем пасмом високих похмурих скель. На східному розі «півмісяця» те пасмо переходило у плато, де били кілька прісних джерел, єдиних на острові. Перше поселення колись розташувалося саме тут. Нині на самому краю плато височів маяк, а під ним — султанський палац з білих порід будівельного каменю. Багато поколінь рабів, а пізніше вільнонайманих робітників перетворили плато на парк з фонтанами, водограями, павільйонами та альтанками.
Від воріт палацового муру до міста узвозом спускався прямий, так само брукований білим каменем шлях, який виходив на головну площу до міської управи. З площі витікали звивисті вулички, розгалужуючись провулками, які розділяли маєтки значних людей Султанату — військової еліти, бюрократії та купців. Свої резиденції вони ховали за високими кам'яними огорожами. Такою ж стіною цю частину міста відгородили від порту і ринку, за яким розташувалася бідніша його частина. Там жили ремісники, гендлярі та інший «середній клас». Околиці ж являли собою нетрі, заселені біднотою, аж до західного рогу «півмісяця», де на насипному мису височів другий маяк.
На межі нетрів та ремісницьких кварталів, у середній частині острова, розташувався духан, де нині потерпали від спеки князівна з парубком. Їх помешкання розташувалося під самим пласким дахом двоповерхової споруди, зведеної з саману. У провулок вона виходила вузьким фасадом, проте мала внутрішній двір з несподівано буйним садком — кілька смоківниць та олив. У дворі дзюрчав арик.
Клирт Рей залишив молодих людей удвох, бо мусив піти на явочну квартиру розвідки Князівства по документи на їх імена та місцеві гроші. Він заборонив Ераді та Рамирові потикатися надвір, щоб зайвий раз не потрапляти на очі пожильцям готелю — переважно дрібним крамарям, які приїхали на столичний базар.