Стежина повела їх попід вежею. За кілька хвилин вони вже були перед стрімкими сходами, а піднявшись ними, несподівано опинились на краю глибокої ущелини. На протилежному її боці здіймалася біла стіна, на обох кутах якої височіли дві круглі вежі. Марко здогадався, що та, яка була праворуч, виходить на озеро — її він вже бачив. Гавер вже був тут. Марко побачив, що до великих бронзових дверей у вежі веде хисткий підвісний місток. Пес першим обережно пройшов ним. Молоді люди, ще обережніше, за ним. Ілько — впевнено, Марко — тримаючись обома руками за мотузяні перила.
— Від кого ви відгородилися такими мурами? — запитав здивований Марко.
— Сьогодні вони більше є пам'яткою, а от колись...
Гавер залився гучним гавкотом, дряпаючи двері потужними пазурами. Вони відчинилися. Парубків зустрів худорлявий дідок у золотавому солом'яному брилі, білій сороці та білих штанях. Побачивши Марка, він аж заціпенів:
— Звідки?!. — тицьнув старий вузлуватим пальцем у юнака. — Як потрапив до нас?
— Незабаром дізнаємося, — Ілько підштовхнув Марка уперед.
Вони опинилися у маленькій комірчині — сторожці. З неї вузькі двері вели під склепіння вежі. Внутрішні ворота стояли відчинені. Ілько повів Марка до двору фортеці, і там юнак збагнув усю грандіозність споруди, у якій опинився. У великому квадратному дворі було чимало людей. Всі вони були вбрані у однострої, чимось віддалено подібні до уніформи султанських єгерів, які іноді навідували рідний аул юнака. Однак однострої цих чоловіків були переважно зеленого кольору, на відміну від жовто-сірих єгерських. По кутах здіймалися чотири однакові вежі з вузькими віконцями-бійницями. До стін були прибудовані двоповерхові ошатні будинки з палісадниками та яскравими дахами. Праворуч від вежі, крізь яку вони сюди потрапили, дахи будинків вигравали синім, ліворуч — жовто-золотавим, за наступною вежею — зеленим, а за тією, яка завершувала жовтий ряд — червоним. Таким чином, кожний з мурів, що утворював квадрат внутрішнього двору, був позначений власним кольором. Посередині височіла споруда, що нагадувала храм Зорі — з таким самим куполом, квадратна, але з рядами великих вікон в усіх трьох поверхах, чого Маркові не доводилося бачити у храмах. Втім, бачив він їх лише два — у передгірському селищі, куди інколи брав його батько до караван-сараю, та раз — у порту на Прайському узбережжі. У тих храмах було по одному вікну у кожній з чотирьох стін.
— А тут вас багацько живе? — запитав Марко, озираючи двір.
— Побачиш надвечір, — Ілько помахом руки запросив юнака йти за ним. — Зараз усі зайняті. Ходімо до отамана.
Ілько провів здивованого Марка вздовж ряду будинків із жовто-золотавими дахами. Вони опинилися перед входом до вежі ліворуч. Над ним виднів барельєф, що зображував крилату людину з вогняним мечем у правій руці. Юнак штовхнув масивні двері — вони легко і майже нечутно відчинилися. Парубки опинилися у передпокої, де чергували двоє чоловіків також у камуфляжних одностроях. Суворий вигляд охоронців різко контрастував з яскравим одягом і білими кросівками Ілька та білою сорочкою діда на воротах, тож Марко почувався якось ні в сих, ні в тих.
— Овва! — підхопився з лави смаглявий кремезний вусань, на якому камуфляж аж тріщав — такими натренованими були його м'язи. — Звідки він? — охоронець здивовано вказав на Марка.
— Про це, козаче, я спочатку доповім панові отаману, — мовив Ілько, підштовхуючи юнака до гвинтових сходів.
— Зачекай! — зупинив його інший парубок — стрункий та хижо граційний, мов барс. — У отамана зараз пан обозний. Я піду доповім, що ти привів приблуду.
— Він не приблуда... — образився за Марка Ілько.
— Вибачай, — посміхнувся стрункий до Марка. — Це я через несподіванку від твоєї появи у нас, — він, збігши сходами, зник за дверима другого поверху.
За хвилину тими ж сходами зійшов огрядний сивовусий дядько у камуфляжі. Він підозріло зиркнув на Марка і мовчки вийшов надвір. «Барс», який з'явився на нижній сходинці, вказав Ількові нагору.
Якби Маркові було знайоме слово «аскетизм», кабінет пана отамана він охарактеризував би саме ним. Стіни з грубого каменя, великий старий стіл ліворуч від вузького вікна-бійниці, навпроти камін, на підлозі потертий, але товстий килим. Кімната півкругла. Самого отамана видно не було. Марко, стоячи за спиною Ілька, з подивом озирався — він уперше був у приміщені, що зветься «кабінет».
— Добре ти нині порибалив! — пролунав у них за спинами молодий чоловічий голос.
Виявилося, що поряд із вхідними дверима були інші, які вели, здавалося, до суміжного із кабінетом приміщення. Коли вхідні відчинялися, то затуляли ті інші. Марко відчув, що по ногах війнуло холодом. Повітря у кабінеті враз посвіжішало. Хлопець озирнувся і побачив на тлі обох зачинених дверей молодого чоловіка, трохи старшого за Ілька. Той був у вишитій червоними і чорними нитками сорочці, білих штанях, підперезаний широким гаптованим паском. Мав довге, до плечей солом'яне волосся, а очі... Очі в нього були бузкового кольору. Звання отамана йому ніяк не пасувало. Швидше — джура. Утім, слова «джура» Марко теж іще не знав. «Він схожий на мандрівного співака», — промайнула у нього думка, а парубок-отаман тим часом ступив до юнака, простягаючи для потиску вузьку, але міцну правицю.
— Мене звуть Михайлом, — назвався отаман.
— Марко.
— Звідки ти до нас прийшов? — отаман сів до столу, вказавши Ількові і Маркові на стільці поруч.
Мовчки, не перериваючи, Михайло вислухав історію подорожнього, тоді доручив Ількові нагодувати гостя та влаштувати його на перепочинок, а сам вийшов крізь ті двері, звідки віяло холодом. Маркові здалося, що за ними... сяють зорі...
17. Її Палаюча Мудрість
Нод незчувся, як заснув. Горанг не навідав його і цього разу. Ранок увірвався у його спальню разом із веселим господарем будинку в Тасавському передмісті столиці. Самус притягнув із собою три газети.
— Ну, тепер ти в нас знаменитість! — сміявся барон. — Сьогодні Йайд розповість про тебе Загрі, а вона, швидше за все, вже знатиме про твою знамениту особу з газет. Неодмінно зацікавиться.
Нод вихопив у барона газету. Уся друга сторінка була присвячена репортажу про їх прибуття до палацу. Серед кількох світлин був навіть крупний план Тява. Підпис під фото: «Ще одна загадкова особа, яка супроводжує його гоноровість барона Самуса Дорга». Текст статті виявився цілком нейтральним. Приїхав барон. Давно його не бачили у столиці. З бароном загадковий молодий чоловік. Обох прийняла королева, їх плани невідомі, проте політологи пов'язують раптове повернення «блудного сина» з намірами Імперії домогтися проголошення наступником престолу імперського принца Ліруда.
Інше, ділове видання повідомляло, що Нод може бути спеціальним кур'єром чи то з Гирлону, а чи з Архепелагу, який, можливо, уповноважений передати королеві пропозиції щодо союзу проти Імперії. І лише жовтий листок «Світські подробиці» цитував Кетрю Собачу, котра натякала на те, що має у своєму розпорядженні факти, що могли б бути цікаві читачеві, проте міркування пристойності не дозволяють їх оприлюднити...
— Я чекав гіршого, — зізнався Нод. — Коли вже я став відомим, то, може, це якось допоможе Юсу і Кинаву знайти мене. Звісно, якщо їм вдалося здійснити наш план їх втечі з Республіки. Сподіваюся на це дуже, та щось важко мені на душі.
— А як ви домовлялися знайти один одного? — Самус всівся на розстелене ліжко.
— Кинав із Юсом мали б здатися прикордонникам Конфедерації та показати їм стародавні бузкові перли Азборанів, повідомивши, що ці коштовності є частиною давно втраченого спадку, який тепер належить короні Ланоду, і вони бажають повернути їх законним власникам.
— А далі що? — Самус не виказував подиву щодо слабкості цієї ідеї, бо здогадувався, хто її автор.
— За таку сенсацію — «знайдено давно втрачені історичні коштовності, і втікачі з Республіки мають намір добровільно та безкоштовно повернути їх короні Ланоду» — ухопилася б преса, і про Юса з Кинавом написали б в усіх газетах. Таким чином я мав їх знайти.
— У Республіці усі такі, як би то сказати, наївні? Чи, може, це в Азборанів спадкове? — Самус таки не втримався, щоб не висловити усе, що думає про такий план...