Дет Дут знову говорив із Буртаком над ліжком Сата Сата, що перебував у надійно глибокій комі. І знову дуумвір слухав доповідь підполковника «потилицею».
— Речей із ординарцем Юсом не було. Лише паспорт та військова посвідка, — пошепки повідомив Буртак.
— А гроші?
— Теж ні. Ми обшукали все довкола, і ніяких речей не знайшли.
— А слідів того другого, студента?
Буртак увесь захолов, проте наважився відповісти. Подумки він подякував звичці дуумвіра стояти спиною до доповідача — в очі не наважився б збрехати.
— Слідів Кинава не відшукали...
— Як таке може бути?
— Ми переслідували втікачів із собаками! Виявилося, що Юс заховався у вітроломі. Його собаки вистежили, але тоді внюхали лігво дикої свині з виводком і кинулися до неї. Свиня їх на смерть порвала, вояки навіть добігти не встигли до місця сутички. Командир наказав оточити вітролом та шукати у ньому, а сам викликав підмогу. Знайшли ординарця майже під ранок — добре вміє маскуватися. Підмога тим часом обшукувала прилеглу місцевість, але там усі сліди, якщо вони були, знищила ранкова злива.
Про те, що насправді під великим валуном знайшли мокрий наплічник з частиною речей Юса та ознаки залягання там Кинава, підполковник змовчав — інтуїція досвідченого контррозвідника підказувала, що саме час починати власну гру, бо стількох провалів Дет Дут йому не пробачить. За його наказом про знахідку мали мовчати і командири двох загонів. Навіть між собою їм було заборонено про неї говорити.
— Того Юса допитали? — дуумвір різко крутнувся на підборах, повертаючись до співрозмовника.
— Так, але наразі без тортур.
— Коли його привезуть? — допитливий погляд дуумвіра свідчив про наявність у нього якогось плану.
— Завтра над вечір.
— Ніяких допитів. Посадіть до камери самого. Нехай його нормально годують, виводять гуляти, дають спати вісім годин. Загалом нехай з ним поводяться добре, але відповідно до режиму утримання. І жодних допитів. Днів три-чотири, а тоді я сам із ним говоритиму.
— Мені з ним теж не слід зустрічатися? — удав байдужість Буртак, якому дуже кортіло першим переговорити з ординарцем.
— Ні, — відрубав дуумвір. — Перебалакайте з новим лікарем про стан бідолашного Сата Сата. Доповісте мені про це після обіду, — Дет Дут пішов.
Парк принца Альсанда розкинувся на лівому березі Лосмуру, десь на половині шляху від Тасавського передмістя до Університету, між набережною та площею перед королівським палацом. Пам'ятник, біля якого Самус на шосту вечора призначив зустріч Йайду, стояв у кінці алеї, густо обсадженої липами, що змикали свої крони угорі. Монумент Альсанда являв собою реалістичну, виразну бронзову скульптуру у натуральний зріст. Принц у мисливському костюмі з рушницею на плечі тримав у правій руці за хвіст нещасну лисичку, яка вже оберталася, вишкіривши зуби, щоб завдати його високості фатального укусу.
— Це в нас так застерігають від полювання на рідкісних тварин, — пояснив барон символіку пам'ятника.
— Добридень, — пролунало у них за спинами. Нагодився товстун.
— І тобі, Йайде, — буркнув Самус. — Ну?
— Пані Загра призначила йому зустріч, — Йайд вказав на Нода. — Сьогодні, за годину, у «Ла-ла-ла-ла».
— Це геть не годиться! — розсердився Самус. — Вона легко може дізнатися, що ти там учора зустрічався з детективом та з нами! Навіть випадково може!
— Її Палаюча Мудрість сама назвала цей заклад, — розгубився Йайд. — Я маю лише переказати Вам, точніше, Нодові час та місце. Другий стіл ліворуч від дверей. Жінка у коричневій сукні.
— Справді дивний збіг, що Загра призначила зустріч у тому ж пабі, де-ми говорили з нашим агентом у її секті, — зауважив Нод. — З іншого боку, з газет вона вже знає, що ми з тобою, Самусе, приятелюємо. Отже, проблема лише у тому, чи відомо їй, хто такий добропорядний Бобошко і яка його роль у цій справі.
— Невідомо! — впевнено заперечив Йайд. — І те, що я досі тут з вами, це підтверджує.
— Тоді я не бачу великого ризику у тому, щоб зустрітися із професоркою у «Ла-ла-ла-ла», — сказав Нод.
— Вам, Ноде, час вирушати, — вказав Йайд на свій годинник.
— А ну покажи! — Самус перехопив його руку.
— Такі вручають кожному ланковому, — пояснив товстун, вивільняючи зап'ястя. — Дорогу знайдете, Ноде?
— Звісно. Я пішов.
— Удачі тобі, — Самус потис йому руку й обернувся до Йайда. — Нод учора питав тебе, чому ти пішов до секти. То чому?..
— Ну, вони там пояснюють, як усе на світі влаштовано, і який у тому сенс...
— От лишень не впарюй мені тієї вогняної маячні, — визвірився Самус. — Давай розповідай правду!
— А чого без діла вулицями вештатися? У секті і заробити можна, і потрібні знайомства завести. Вони своїх не кидають напризволяще.
— Зрозуміло — усе те саме: кар'єра і гроші, — барон швидко пішов.
Вбрані у ті самі сірі бурнуси та у щось подібне до білих плахт, які закривали нижню частину обличчя, голову й плечі, Ерада з Рамиром під проводом капітана Клирта Рея у передранкових сутінках дісталися базарної площі. Одним своїм краєм вона межувала з портом. Туди прибували пороми з інших островів Архіпелагу, доправляючи до столиці крам та харчі. Ще темне небо час від часу спалахувало від променів маяків. Розташовані симетрично на кінцях рогів «півмісяця», вони посилали сигнали у напрямку відкритого моря. Крамниці ще не відчинялися, перехожих було мало — переважно ті, хто квапився до порту.
Йти довелося рибними рядами. Від їх запаху дівчина мало не зомліла. У Рамира теж паморочилося у голові. На щастя, незабаром вони опинилися на причалі, де сморід розвіював ранковий бриз. Багаж трьох утікачів містився у незручному баулі, який по черзі несли Рамир та Клирт. Капітан так розрахував час їх походу вуличками Харрадабада, щоб прийти саме до відправлення першого ранкового порому на Прай — найбільший острів Архіпелагу, розташований на південний схід від столиці. Сонце ледь відчепило свій край від обрію, коли матроси на поромі прибрали трап і почали вибирати швартові.
Ерада задрімала у затінку рубки на баулі, а Рамир з Клиртом посідали поруч просто на палубі.
— Прай хоч і великий, але мало залюднений, — півголосом розповідав капітан. — Люди живуть переважно у єдиному великому місті на півночі острова. Зветься воно Прайалабадом — це порт нашого прибуття. Також є дрібні поселення вздовж усієї смуги північного узбережжя, бо там гарні умови для рибальства та ростуть гаї славнозвісного прайського горіха. Припливи, буває, підхоплюють ті горіхи, і Прайська течія несе їх аж до Ланоду...
— Про це я чув, — перервав Рамир. — А що за гаями?
— За гаями починається смуга чагарників, далі на південь — степ. Він переходить у передгір'я Прайського хребта. Там теж є кілька аулів. Та нашою метою є місцевість Бунстан — півострів, відгороджений гірським пасмом. Там лише кілька селищ, одне з яких — портове. Весь Бунстан включно з акваторією здавна є мисливським заповідником султанів. Люди, які там живуть, хоча й не бідують завдяки щедрості природи, однак не мають права обробляти земельні ділянки, крім присадибних, а також розбивати великі сади, полювати та вести рибний промисел, окрім кількох днів на рік. Натомість султан виплачує їм значну грошову допомогу. От туди ми й вирушимо. Туристи у ті краї добираються вкрай рідко, хіба що затяті любителі природи. Проте вони нікому не завдають шкоди, тож бунстанці ставляться до таких диваків цілком поблажливо і допомагають їм, чим можуть. Єгерям султан наказав також не чіпати їх. Там ми виглядатимемо природно і будемо у певній безпеці. Головне ж, що у Бунстані майже немає зв'язку з іншими територіями країни, а зі Світом і поготів.
— А чому ми не вирушимо до Бунстану морем замість того, щоб йти степом, а тоді через гори?
— Тому, що судноплавні рейси туди здійснюються раз на місяць і лише для постійних мешканців тієї місцевості. Існують винятки, але таких пасажирів ретельно перевіряють та заносять до спеціального реєстру. Є великий ризик привернути до себе увагу.