Вечерю замовили у кімнаті, де оселилися Клирт з Рамиром. Помешкання мало два вікна, одне з яких виходило на майдан, а інше у провулок, що відділяв готель від селищної управи. Між вікнами у кутку стояв круглий стіл, куди господар подав джерельну воду, теплий хліб, сир та в'ялену баранину. Проста їжа добре смакувала після виснажливої подорожі.
Швидко запала темрява. Повіяло холодком. Ерада пересмикнула плечима, поглядом шукаючи плед. Рамир підвівся, щоб зачинити вікно, що виходило у провулок. Його погляд впав униз, і парубок прожогом вискочив з кімнати. Клирт і собі визирнув у вікно, але нічого не побачив. Лише почув, що хтось побіг провулком униз, до караван-сараю.
— Може, Вам слід з'ясувати, що сталося? — схвильовано запитала дівчина у капітана.
— Я не можу залишити Вас, князівно. Зачекаємо, допоки Рамир повернеться.
— А раптом йому загрожуватиме небезпека?
— Ви так гадаєте? — Рей уважно поглянув на дівчину. — Тоді йдіть до себе і замкніться.
— Гаразд...
Однак цього не знадобилося. Унизу знову почувся шум. Визирнувши у вікно, Ерада із Клиртом побачили, що Рамир тягне за шкірку до готелю рудого худорлявого юнака, який не дуже й опирається.
— Ось, знайомтесь, це Ярс, — сказав борець, заштовхуючи рудого до кімнати. — Ще від самого театру за нами стежить.
— Ану сідай сюди, — помітно занепокоєний капітан Рей встав зі своєї табуретки, вказавши на неї Ярсові. — Розповідай усе. Брехатимеш — утоплю он у тому озері, — капітан лютився на себе за те, що не помітив нишпорки-аматора.
— А що розказувати? — юнак вмостився і оглянув присутніх з ледь прихованою веселістю. — Прийшов я до театру, аби позирити на Вашу, Ваша ясновельможносте, інвеституру, — рудань злегка вклонився Ераді. — Коли дивлюся: після вистави пан барон з друзями кудись пішака подалися. Ну, пішов я за ними поглянути, куди це вони проти ночі. Бачу — до якогось підвалу зайшли. Зачекаю, думаю. З годину чекав. Вже хотів вшиватися, аж з пабу вийшов оцей от, — підліток вказав на Рамира. — Він обіцяв мене взяти з собою... Ти ж... Ви ж не забули? Тоді одразу з'явилися і Ви, — тепер Ярс говорив до капітана. — Не знаю, як Вас звати-величати.
— Мене звуть Клиртом, — коротко відрекомендувався Рей. — Далі.
— Далі, поки ви заводили той фургон, я заліз під тент, бо дивно було, чому це Рамир вбрався робітником, і куди ви їдете. Я зачаївся під лавкою біля кабіни, накрився рядном і став чекати. А коли до кузова пробралася князівна, я зрозумів, що коїться щось цікаве...
— Ти зразу знав, що це саме Ерада, себто Її вельможність? — Рей виправив недоречну у присутності стороннього фамільярність.
— Ні, зрозуміло! Це я зрозумів, вже коли йшов за вами у тому лайнопроводі. З ваших розмов.
— Це ти був зайцем на суховантажі? — здогадався Рамир.
— Схоже, що він, — вперше втрутилася у розмову мовчазна Ерада. — А як Ви, Ярсе, потрапили на судно?
— І навіщо?! — додав капітан.
— У парку будівельники тримають кілька човнів — після роботи рибалять. Ми з пацанами одним з них теж користуємося — ключ до замка підібрали. От я за вами тихцем на човнику і поплив.
— На човнах не плавають, а ходять, — виправив його рибалка з діда-прадіда Рамир. — То якого Ратха ти усе це робив? Я тебе питаю!
— Я ж кажу, Ви обіцяли взяти мене в експедицію за крегами... — шморгнув носом Ярс.
— То ти вирішив, що ми вночі вирушили у наукову подорож? — не повірив рудому авантюрнику Клирт.
— Саме так. Я думав, що князівна потай іде з вами, а барон чекає на яхті.
— Що воно за креги? — запитав у рудого капітан.
— Згодом розповім, — відповів замість Ярса Рамир. — Як ти, пацан, на облавок суховантажа потрапив?
— Та, як і ти, — Ярс вхопив зі столу шматок в'яленої баранини.
— Ви їжте, — Ерада посунула до юнака сир і м'ясо.
— Дякую Вашій ясновельможності. То я плив, тобто йшов човном за вами, старався триматися у темряві і не хлюпати веслом. Бачив, як ти, лобур, потопив свій човен. Корабель стояв, трап висів над водою, то я й піднявся за вами.
— А свій човен потопив? — Рей простягнув Ярсові виделку, щоб той не їв руками.
— Ні. На воді лишив. Я сховався у шлюпці на кормі, але мене на ранок помітили. Примусили драяти палубу аж до Султанату, але у поліцію не здали, спасибі. Висадили на березі. Я думав, що загубив вас у тому Харрадабаді. Найнявся працювати на базарі, щоб заробити грошей на квиток додому або дочекатися якоїсь оказії, щоб повернутися. Батькам дав телеграму, щоб не хвилювалися...
— Про нас у телеграмі не згадував? — запитав Рей.
— Та де? Написав три слова: живий, повернуся незабаром. На більше грошей не було.
— А як ти нас знову знайшов?
— Побачив на базарі, як ви ранком до порому йшли. Грошей в мене вже трохи було...
— Звідки? — поцікавився Рамир.
— Не скажу, — чомусь почервонів юнак.
— Стирив, — чи то ствердив, чи запитав Рей.
— Не скажу...
— Не присікуйтеся до людини, — мовила Ерада. — Розповідайте далі, Ярсе.
— Купив квиток і, намагаючись не потрапити вам на очі, дістався до Праю. Бачив, як ви винайняли машину у порту. Розпитав у адміністраторки орендної контори, куди ви прямуєте. Тоді зайшов до харчевні. Там дізнався про те, як дістатися до того стану пастухів. Виявилося, що ввечері туди вирушала вантажівка з племінними телятами. Мене взяли до кузова. Ох і смерділо там!
— А як ти дістався сюди? — запитав Рей.
— Та разом із тією валкою, що й ви. Тільки ви їхали по-панському на верблюдах, а я йшов пішки. Ось, — Ярс вказав на свої геть збиті черевики.
— Я ж тебе бачив, — згадав Рамир. — Ще був подумав: хто такий у хвості каравану плентається?
— Кажи, лишень чесно: тобі справді ніхто не допомагав вистежувати нас? — запитав бранця роздратований на себе Рей. — Не вірю, що ти сам зміг це усе утнути!
— Зорею присягаюся, що я сам-однісінький... — побожився Ярс.
— Годі Вам, пане капітане, — сказала Ерада. — Ну, ніяк Ярс не схожий на того, кому можна було доручити стежити за нами. Я йому вірю.
— Впав ти на наші голови! — далі сердився Рей. — Моя б воля, я б тебе втопив-таки у тій калюжі, — він глянув у вікно. — Що із ним робити? — капітан поглянув на Рамира і князівну.
— У поліцію здайте, — зблиснув посмішкою Ярс.
— От зараза! Знаєш, що тут поліцейська дільниця аж у порту! — замахнувся на нього Рамир, але опустив руку під поглядом Еди.
— І мені чомусь здається, що вам із поліцією не вельми бажано зустрічатися, — білозуба усмішка Ярса знову сяйнула у бік капітана.
Похмурий Самус з'явився у кімнаті Нода майже вночі — статс-секретар Ворган відібрав у барона весь вечір. Нод запитально поглянув на друга.
— Ворган твердить, що І дар зрадник, — з порога відповів на той погляд барон.
— Мабуть, і докази наводить. Неспростовні, — знизав плечима Нод.
— Еге ж, — невесело всміхнувся Самус. — Послухаєш?
— Доведеться, бо нам слід знати, звідки вони вдарять по Ідарові, а отже, і по королеві.
— Тоді слухай. Ворган сказав, що Ідар ніби звернувся до маркіза Будлейвіца з пропозицією в обмін на маєток і титул від майбутнього короля вмовити королеву зректися престолу на користь принца Ліруда.
— Якісь деталі? — уточнив Нод.
— Який ти, однак, незворушний!
— А чого б мені перейматися? Я Ідарові вірю. Та й Горанг казав, що він цілком відданий твоїй матусі...
— Знову ти з тим привидом Пришелепуватого! — скривився барон.
— Зрештою, Самусе, ми ж з тобою чули розмову Воргана з Будлейвіцом у зеленому лабіринті, тож і без привида можемо бути певні у щирості Ідара. А от яку гру з тобою починає статс-секретар, а швидше, сам віце-канцлер, треба зрозуміти.
— Саме маркіз, бо Ворган прийшов за його дорученням. Він сказав, що сьогодні надвечір, коли королева відпочивала, Ідар прийшов до маркіза з пропозицією умовити її зректися на користь Ліруда. Наш кухарчук нібито ще вимагає безпеки для матері після того, як вона залишить трон, та забезпечення її достатніми коштами.