У супроводі ще двох охоронців підійшла засапана Загра.
— На щастя, він побачив, — вона вказала на охоронця з пістолетом, уникаючи називати того на ім'я, — як волоцюга вдягав маску перед входом до алеї, і відразу запідозрив недобре. Тоді я наказала хлопцям поспішити до Вас, — дала сектантка зрозуміти, що Нод завдячує їй життям.
— Дякую. Зауважте, мадам, що лише Ви та я знали про місце і час цієї зустрічі, — вимовив Нод, ледь стримуючи тремтіння у голосі — дався взнаки викид адреналіну, спричинений щойно пережитою смертельною небезпекою.
— Мені це теж одразу спало на думку, — стурбовано відповіла верховний адепт.
— Гадаю, у парку лишатися не слід, — наважився застерегти найстарший з охорони, який виглядав її начальником.
— Так. Проведіть нас до закладу К, — наказала Загра.
— Заклад К? Що це, пані професорко?
— Побачите, Ноде, ходімо, — вона щось прошепотіла до одного з охоронців, і той хутко зник у сутінках.
Нод зауважив, що начальнику охорони це дуже не сподобалося.
Ярсові постелили на підлозі в кімнаті Рамира і Клирта — капітан вважав, що приблуда має лишатися у них на очах. Втомлені переходом через пустелю, усі миттю поснули.
Прокинувшись рано вранці, Рамир побачив, що капітана у ліжку немає, а Ярс мирно сопе, скрутившись під ковдрою на матраці. Спустившись до рецепції, хлопець застав там капітана, який про щось домовлявся з господарем готелю. На столі парував сніданок.
— Йди розбуди князівну. За півгодини вирушаємо, — прошепотів капітан, поки готельєр відвернувся до своєї конторської книжки, щоб зробити запис про сплату Реєм рахунку. — На нас вже чекають провідники з двома віслюками.
— А Ярс? — Рамир жестом запропонував відійти далі від рецепції, що вони й зробили.
— Треба було б залишити його тут, але хто знає, як він поведеться, коли зрозуміє, що ми його покинули. Ще почне випитувати про нас і вибовкає, хто така Ерада, а тоді його допитають як слід.
— Доведеться брати шмаркача з собою.
— Так отож, — зітхнув Рей.
Угорі рипнули двері, по дошках застукотіли босі п'яти. Це Ярс вискочив на дерев'яну балюстраду, куди виходили двері готельних кімнат. Він був ледь одягнений.
— Ви тут? — загукав він, відразу заспокоюючись, коли побачив капітана і борця унизу. — Ви куди без мене? — перепитав про всяк випадок.
— Хоч би глянув, що наші речі залишилися у кімнаті, — сердито відповів Рей.
— Криптозоолог приблудний! — додав Рамир під здивованим поглядом власника готелю.
На цей лемент свої двері відчинила Ерада, вже причепурена і вбрана до подорожі. Зніяковілий Ярс миттю зник у кімнаті.
Вони ще не встигли запити сніданок кумисом, як на порозі готелю з'явився хлопець. Він назвався молодшим провідником і поквапив вирушати, бо шлях у гори неблизький, а погода псується — не доведи Зоря, ще дощ їх у дорозі застане. Вершини гір справді ховалися у кудлатих сизих хмарах, тож поклавши баул із багажем на одного віслюка та всадовивши Еду на іншого, вони рушили стежиною, що вела до Бундстану. Клиртові та Рамирові довелося нести у наплічниках, виданих старшим провідником, харчі. Ярс і собі хотів узяти частину вантажу, але старший провідник, жилавий немолодий чоловік, який ішов на чолі їх маленької валки, сказав, що юнак разом із молодшим провідником підмінять своїх старших попутників, коли ті втомляться.
Стежка забирала угору вздовж струмка. За години дві вони увійшли до ущелини. Небо зовсім потьмяніло. Потягло туманом. Нод і Рамир, йдучи за віслюком, який віз Ераду, поволі почали втрачати князівну та старшого провідника із виду. Як і віслюка з багажем та Ярса з молодшим провідником позаду. За деякий час вже годі було щось побачити на відстані витягнутої руки. Підйом припинився, струмок зник у відгалуженні ущелини, а стежина пішла униз. Каміння, що дедалі частіше траплялося під ногами, загрожувало травмами людям і віслюкам. Старший провідник сказав, що доведеться шукати місце для привалу, а може, й для ночівлі — рухатися далі було небезпечно. Раптом він наказав зупинитися і мовчати. Здалося, попереду було чути голоси і звук водограю. У тумані раз і удруге зблиснув вогонь.
— А хто тут ходить? — пролунало, здавалося, поряд.
— А ви хто будете? — озвався провідник, знаком показуючи Клиртові з Рамиром, які тихо підійшли впритул до нього, що підстав для великого занепокоєння немає — так, лише обережність на безлюдному шляху.
— А покажіться-но! — голос унизу був спокійний, навіть доброзичливий.
Повагавшись, старший провідник тихо гукнув молодшого і щось прошепотів йому.
Хлопець пішов униз стежиною. За хвилину він гукнув, щоб валка виходила з туману.
Вони опинилися у дивовижно красивій місцині. Ущелина, яка привела їх сюди, вливалася у широку улоговину, як провулок перетинається з вулицею. У невеличке озерце, що давало початок річці, падала тонка цівка водограю. На березі, там, де виливалася річка, між камінням горіло невелике багаття, на якому булькав казанок.
Біля вогнища порядкували двоє чоловіків. Виявилося, що це чабани з гірського аулу — останнього на шляху до Бундстану. Вони розповіли, що униз за течією річки відкривається полонина, на якій пасеться їх отара під наглядом підпасків та собак, а самі вони у цьому затишному місці куховарять. До селища звідси ще з півшляху, але там зараз майже нікого немає, бо усі, хто більш-менш здатен пересуватися, вирушили на пошуки зниклого днями юнака на ім'я Марко. Він, мабуть, знудившись одноманітним сільським життям, подався у багаті села Бундстану, але, напевне туди не дійшов. Пропав без сліду в дивному тунелі, що відкрився після обвалу, про існування якого раніше ніхто й не відав. Марко, вочевидь, таки побував у тунелі, бо клапті його одягу залишилися на шипшинових кущах біля входу до нього.
Капітан Рей вирішив, що їм немає потреби заходити у селище — краще навпростець рушати до Бундстану. Мандрівники пообідали разом з гостинними чабанами, та отримавши від них детальні пояснення щодо маршруту, рушили до полонини.
Крізь сон Кинав почув, як старий дуб зашумів листям на сильному вітрі, зарипів, хитаючись навсібіч. Не встиг втікач прокинутися, як десь далеко загуркотів потужною канонадою грім. Лісом прокотився перший порив бурі, і за мить впала потужна злива. Спросонку Кинав глибше заліз у дупло, сподіваючись перечекати негоду там. Певний час здавалося, що усе минеться — злива поволі вщухала. Та раптом дуб страшенно затріщав, земля під ним заворушилася, і щось боляче штрикнуло Кинава у стегно. Парубок прожогом вискочив під дощ, ледь встигнувши прихопити наплічник. Вчасно! Дуб різко похилився, знову пролунав сильний тріск, і старе дерево впало, поваливши прикордонну огорожу та до половини перекривши річку буйною кроною. Колючий дріт заіскрився спалахами розрядів.
З боку мосту протяжним низьким звуком заревла сирена. Кинав зрозумів, що зараз сюди прибіжить наряд прикордонників з собаками. На хвилину його знову скував ступор тихої паніки. Утім, ненадовго, бо раптом з боку мосту щось глухо бахнуло. Поглянувши у тому напрямку, хлопець побачив снопи іскор, що здійнялися над якоюсь будкою і опали у воду. Враз усе стихло. Огорожа вже не іскрила. Лише останні пориви грозового вітру струшували із верхівок дерев важкі краплини. Не гаючи часу, Кинав побіг стовбуром поваленого дуба понад прим'ятим колючим дротом і зістрибнув у воду. Річка виявилася холодною, стрімкою, але неглибокою — ледь по пояс.