З протилежного берега потягло щойно спеченим хлібом і ще чимось смачним. На середині річки течія прискорилася, а дно раптом пішло з-під ніг. Вода підхопила хлопця й понесла до мосту. Наплічник тягнув на дно. Зовсім скоро його мали б помітити, бо він, панікуючи, почав борсатися у воді, але тут лямка наплічника зачепилася за корч. Ледь не порвавши її, втікач підтягнувся до мілини, і йому вдалося виповзти на кам'янистий берег, що вже був територією Конфедерації Залізних Гір. Дощ зовсім припинився.
Весь забрьоханий глиною, знесилений та замерзлий, Кинав спробував підвестися, та раптом його погляд вперся у чиїсь вузькі червоні черевички.
У супроводі охоронців Загра повела Нода жвавою набережною Лосмуру, а тоді яскраво освітленим мостом до старої частини міста. Вузькими завулками вони дісталися підніжжя пагорба, на якому височіла вже освітлена у сутінках прожекторами стара фортеця. Впершись у її нижній мур, завернули на досить широку вулицю, забудовану лише з непарного боку переважно двоповерховими будиночками. Парний бік, власне, і являв собою мур. «Еспланадна», — прочитав Нод на паркані невеликого особняка, куди вони увійшли. Спустилися до підвалу. Там містилася обшарпана, ледь освітлена засидженою мухами лампочкою кімната з двома стільцями, на які всілися охоронці. Загра відчинила перехняблені двері до наступного приміщення, схожого чи то на камеру у в'язниці, чи на кабінет. До сволоку був прикріплений світильник, забраний замість абажуру дротовою сіткою, під стіною стояли клишоногий стіл, продавлене крісло та гнутий з металевих трубок стілець біля нього.
— Ми звемо цю діру норою крота, — пояснила Загра. — Звідси назва: заклад «К». Він був першим об'єктом нерухомості, який наша організація придбала у Ланоді.
— І багато вже прикупили? — відразу поцікавився Нод.
— Та є трохи, — вмостившись у кріслі, професорка раптом запитала: — Хочеш лікеру?
— Якого саме, мадам? — він сів на холодний стілець навпроти.
— «Сивий Тасав» зветься, — верховний адепт потяглася до облупленої шафки біля столу.
— Наразі утримаюся — міцний занадто той «Тасав».
— Як знаєш. Отож, перш за все я хочу почути, що тобі стало відомо нового про властивості престолу. Розповідай, — Загра, вперши лікті у стіл, раптом подалася уперед, мов викладач на іспиті. Якби не чарка у руці — справжня професорка.
— Я розпитував королеву...
— Так. Ми бачимо, що ти вчащаєш до палацу.
Нод подумки похвалив себе за те, що вийшов з королівської резиденції прикметними воротами — вочевидь, там був постійний пост спостереження сектантів.
— Отже, мадам, інформація про можливості поля сакральності впливати на людську свідомість свого підтвердження не знайшла, — протокольним тоном почав Нод. — Є лише давній міф про космічний корабель прадавніх богів... — він у загальних рисах переповів почуту від Ауранії легенду, а також розповів про дослідження покійного Альсанда.
— Ми знали про цю спробу принца-консорта, адже він походив з імператорської родини, — натякнула Загра на власне джерело інформації. — Саме виходячи з отриманих ним даних, ми припустили, що поле керує свідомістю. Мені треба буде потрапити до палацу. Замість обговорювати усілякі міфи, слід ще раз вивчити поле. Тепер ми маємо для цього нові можливості.
— Ви говорите про надсучасне обладнання, мадам?
— Не лише, молодий чоловіче...
У двері постукали. Не встигла Загра відповісти, як на порозі постав спітнілий та захеканий охоронець, якого вона кудись відряджала після спроби замаху на Нода. Він щось прошепотів до сектантки.
— Нам негайно слід тікати звідси, — злякано просипіла вона. — Хутко!
Підхопившись, вона штовхнула панель на стіні за кріслом, яка виявилася ще одними дверима, що поверталися на шарнірі, і потягла Нода за руку у темний вузький хід. Охоронець, рушивши за ними, щільно зачинив потаємні двері. Він засвітив кишеньковий ліхтарик і через Нода передав його Загрі. Професорка важкою чоловічою ходою попрямувала коридором — вочевидь, користувалася ним не вперше. А от Нод почувався непевно — боявся, щиро кажучи, бо якби сектантка раптом захотіла позбутися його, кращого місця годі було й шукати. Утім, трохи заспокоювало те, що вона виглядала справді наляканою та розгубленою.
Після двох сотень кроків, що їх порахував Нод, хід почав підніматися, перетворившись на вузькі сходи, які вперлися, здавалося, що у глуху стіну, муровану з великих каменів. Загра присвітила ліхтарем на валун у кутку, а охоронець обома руками що є сили натиснув на нього. У стіні щось клацнуло, і валун повернувся, відкривши щілину, у яку можна було протиснутися боком. Професорка зробила це першою, Нод за нею, а тоді охоронець.
Полонина, куди вийшли Ерада, Клирт Рей та Рамир, вступила у пору буйного розмаю. Віяло пахощами квітучих трав і кущів. Від спеки захищала тінь скелястого пасма, за яке вже хилилося сонце. На зеленому крутосхилі сіріла отара, яку стерегли чималі пси. Людей видно не було.
Гурт попрямував стежиною попід скелею. Вона поволі спускалася до чагарника, який розрісся біля входу до іншої ущелини. Собаки припинили свою роботу довкола отари, та як один, нашорошивши вуха, обернулися до загону. Віслюки миттю вклякли, відмовляючись іти далі. Найбільший пес — мабуть, «бригадир» чотирилапих вівчарів, нахиливши голову, поволі рушив до непроханих гостей. Але тут наперед отари вибіг хлопчина з великою ломакою у руці. Він щось гукнув до собаки, і той зупинився.
— Здоровенькі були! — малий чабан наблизився до загону. — Ви куди прямуєте?
— І ти будь здоровий, — відповів Клирт. — Ми до Бундстану.
— Он воно що! Так немає туди нині шляху.
— Як це? Куди ж він подівся? — запитав Рамир.
— Завалило! Ви ходіть ондечки за чагарі. Наші саме повернулися з пошуків того пришелепуватого Марка, то вони вам розкажуть, що до Бундстану тепер проходу геть немає!
— Гаразд. Рушаймо, — наказав Клирт.
Та як вони з Рамиром не намагалися примусити віслюків зрушити з місця, ті виявилися непохитними у своєму бажанні зупинитися. Підпасок запропонував по-сторожувати впертих довговухих разом із їх вантажем, але капітан не наважився пристати на цю пропозицію. Рамир вже сподівався, що Клирт сам піде на розмову, залишивши його наодинці з Едою, але командир чомусь вирішив інакше, доручивши йти парубкові. Зітхнувши, той попростував слідом за говірким пастушком до чагарника.
Колючі зарості затуляли галявину, на якій зібрався гурт чоловіків. Вони лише трохи подивувалися появі Рамира, бо, вочевидь, мали власний чималий клопіт. Найстарший — сивий міцний дід з важким костуром у жилавих руках, сидів на камені у затінку під скелею. Інші стояли довкола.
— До Бундстану? — хрипко перепитав старий, почувши від Рамира про мету подорожніх. — Не вийде...
— Так, нам он він, — парубок вказав на малого, — казав про завал в ущелині.
Ще не завершивши, Рамир збагнув, що нечемно перервавши старшого, викликав невдоволення чоловіків.
— Вибачте.
— Річ не лише у завалі, — дід вдав, що не помітив молодечої нетактовності. — Його, зрештою, можна розібрати, за... кілька років, якщо без вибухівки. Незбагненна річ сталася у наших горах.
— Яка? — запитав Рамир.
— В ущелині вивалилася частина стіни, відкривши невідомий раніше прохід, та веде він зовсім не до Бундстану.
— Дозвольте запитати: куди?
— У глухий кут, — відповів дід. — Сам можеш поглянути. Тут геть недалечко.
Прагнучи швидше надати капітанові якнайвичерпнішу інформацію про несподівану перепону, Рамир погодився, щоб його провели до місця, де вивалилася стіна ущелини. Він зауважив, що двоє чоловіків, яким старший наказав його супроводжувати, погодилися на це неохоче.
Виявилося, що шлях справді наглухо заблоковано камінням. Складалося враження, що вертикальний пласт базальту просто раптом відділився від моноліту і впав, склавшись величезними каменюками, які завалили прохід до самого верху ущелини, аж до сосен, що ледь видніли високо угорі. Купа каміння виявилася надто крутою — годі було й думати видертися на неї. Ліворуч, за валуном у два людські зрости, з-під якого струменіло кволе джерельце, відкривався прохід, який аж ніяк не міг бути результатом вивалу — круглий тунель метри два заввишки. Його стіни, підлога та стеля були ідеально рівні, немов відлиті з розплавленого каменю. Здавалося, вони відсвічують світлом, подібним до того, як світиться Рел, коли сходить над горами. У глибині ходу марилася якась мінлива чорнота.