Рамир вирішив спокійно дочекатися вітрильника. Тікати однаково було нікуди — берег, засипаний валунами, підковою обіймав озеро, то ж куди б він не спробував сховатися, екіпаж обов'язково побачив би, куди саме.
— І ти до нас, Рамире? — зненацька пролунав за спиною молодечий голос.
Рамир з несподіванки випустив камінь та обернувся. На березі стояв парубок у шитій червоним і чорним вишиванці, майже блондин, з очима кольору аметисту. Він помацав рукою плівку, переконуючись у її міцності.
— Можна подумати, що я сюди навмисне шукав шляху! — Рамир вдав, що геть не здивований тим, що незнайомець знає його ім'я. — Ти звідки узявся так зненацька?
— Телепортувався. Я звуся Михайлом, — сказав блондин. А твоє ім'я мені належить знати, бо служба у мене така...
— Тьху ти, Ратх би тебе забрав! То ти з контррозвідки наших дуумвірів? А у човні, мабуть, оперативна група, — Рамир швидко вхопив впущений гострий камінь і зробив крок убік — не збирався без опору здаватися лютому ворогу.
— У анклаві часу-простору тікати нікуди, — усміхнувся якоюсь геть не контррозвідувальною посмішкою Михайло. — А човен порожній. Він дистанційно керований. Я його для тебе навмисне привів, бо телепортуватися ти ще нездатен. Втім, човен, схоже, не зовсім порожній, — додав він у відповідь на голосне гавкання, яке раптом залунало над водою. — Це Гавер. Він любить на самоті у човні покататися.
— Так! Припустимо, що ти не агент дуумвірів. То хто ж ти тоді? — Рамир знову сів на валун, даючи зрозуміти, що чекає на розлогу відповідь. — І що у цих горах діється? Люди зникають, а якісь дивні штуковини виникають. Розповідай!
— Так! — передражнив його Михайло. — Тепер слухай сюди. Усього одразу ти збагнути не зможеш, тому ми зараз підемо вітрильником до замку...
— Та немає в мене часу тут розгулювати. Мене друзі чекають...
— Рамире, кажу ж тобі, що ти у просторово-часовому анклаві.
— Михайле, я загалом студент політехнічного... був, тож трохи щось чув про просторово-часовий континуум. Але що у ньому бувають анклави, такого нам на лекціях з філософії не розповідали...
— Я знаю, Рамире, хто ти.
— До речі, звідки знаєш?! — далі напосідався борець-політехнік.
— Розповім у замку. За друзів не хвилюйся...
— Вони за мене хвилюватимуться!
— Ти будеш відсутній якихось кілька годин, — бузкові очі незнайомця у вишиванці продовжували випромінювати спокій і терпіння.
Їх розмову перервав Гавер. Він вистрибнув з човна, який саме пристав до берега, і заходився весело стрибати довкола Михайла. Вгамувати його було годі, аж поки парубки не сіли у човен. Там пес ліг на носовій лаві, а вони вмостилися на кормі. Вітрило, подібне до скляної пластини, розгорнулося, ловлячи промені сонця, і човен рушив до хмарини помаранчевого туману, що курився над віддаленим берегом озера.
У ванній кімнаті Кинав вкотре подивувався комфорту і продуманості сільського побуту. Аж позаздрив мешканцям Старомлину, коли пригадав, як доводилося митися, надто узимку, його односельцям у Кунстаді. Перш, ніж стати під теплі струмені душу, він переглянув вміст наплічника. Виявилося, що його документи сильно постраждали від води, гроші у щільній пачці лише намокли, і то не всі, а перлини у полотняному мішечку взагалі не пошкодилися. Він ретельно перепакував бузкові перли — ці коштовності, за попереднім планом, який вони утрьох склали на терасі старої садиби Кунстадів, мали відіграти головну роль у тому, щоб зустрітися із Нодом та Рамиром. Парубок зітхнув, згадавши, що план стосувався і Юса.
Коли він вже витирався, з-за дверей до нього гукнула немолода, судячи з голосу, жінка — сказала, що сухий одяг для нього вона повісила поруч на стільці. Сорочка і штани, не нові, але цілком пристойні, виявилися йому лише трохи завеликі.
Війт і офіцери чекали на нього у кабінеті. Кинав подав свою мокру посвідку студента старшому за віком військовому, але той відразу передав її війтові.
— У нас заведено, що голова громади на своїй території має пріоритетне право на ознайомлення з документами, що посвідчують особу, яка на цій території перебуває, — пояснив молодший офіцер у відповідь на запитальний погляд Кинава.
— Це такий закон? — перепитав той уголос.
— Радше традиція, — пояснив війт, який, начепивши круглі окуляри, намагався розібрати розмитий текст посвідки. — Ну, я бачу, що ти, Кинаве, студент...
— З політехнічного, — сказав він.
— Гаразд, ось зобов'язання втікача, — війт вказав йому на вже знайомий аркуш із коротким текстом, що лежав з краю столу.
З тексту було зрозуміло, що той, хто підпише документ, зобов'язується дотримуватися законів Конфедерації, не зловживати довірою її громадян, а також присягається, що не є агентом спецслужб жодної країни. Окремий абзац повідомляв, що для отримання постійного виду на проживання він не пізніше, ніж за півроку з дати підписання зобов'язання, має скласти іспит на знання законів, звичаїв та історії Конфедерації.
— А що означає «не зловживати довірою громадян»? — запитав Кинав, ставлячи короткий розчерк підпису.
— Мали місце випадки, — заговорив мовчазний холодноокий офіцер, — коли прибульці, використовуючи наші традиції гостинності та доброзичливості, вдавалися до шахрайства або й крадіжок. Дурили голови марновірам усілякими містичними вченнями...
— Знову Ви за своє, — пробурчав війт.
— Це він про секту, — пояснив старший офіцер.
— Яку секту? — запитав Кинав просто з чемності, бо його увага вже була прикута до паруючої тарелі соковитого вареного м'яса. Її поставила літня жінка — тітка старости, як з'ясувалося.
— Років із триста тому до нас прибилася спільнота людей із загиблого континенту.
— Якого континенту? — Кинав відірвався від шматка м'яса з хроном.
— Дізнаєтеся, коли вивчатимете історію та звичаї для здачі іспиту, — війт посунув ближче до Кинава полумисок з крупно нарізаними овочами. — А Ви, пане лейтенанте, не псуйте нам апетит згадками про тих сектантів. Смачного, панове. А ось і колганівку принесли, — господар взяв із рук тітки скляну карафку з темно-коричневим напоєм. — Вам, Кинаве, лише на пробу, — він налив на палець у чарку, що стояла перед колишнім студентом. — Закони обмежують вживання алкоголю особами віком до двадцяти двох років, окрім медичних потреб. Будемо вважати, що колганівка сьогодні для Вас — ліки. Від застуди.
— А видача рецептів — теж прерогатива війта? — жартома запитав Кинав.
— Таки так, — розсміявся старший офіцер, перехиливши наповнену по вінця чарку. — На своїй території саме війт визначає, що відповідає закону, а що — ні.
— Мабуть, у його ж компетенції дозволяти військовим пити при виконанні службових обов'язків, — Кинав і сам не чекав від себе такої шпильки на адресу співрозмовників, від яких цілковито залежала його доля.
— Ти бач, який правильний утікач! — насупився старший офіцер. — Щоб ти знав, ми сьогодні мали вихідний, а тут ти зі своєю втечею!
— Може, ти ще й мені зауваження зробиш? — насупив брови війт. — Я теж на роботі, цілодобово.
— Вибачте, — Кинав зрозумів свою нетактовність.
— До речі, молодий чоловіче, за законами право на проживання у Конфедерації надається місцевими громадами. Це означає, що коли Ви захочете отримати громадянство Конфедерації, Вам доведеться знайти громаду, яка прийме Вас у свої члени, а це не так просто. Чи не так, пане війте?
— У випадку з Кинавом ситуація може бути простішою, якщо він, зрозуміло, поводитиметься чемніше, — господар впритул поглянув на нього. — Мешканці Старомлину зацікавлені у молодому поповненні громади, бо наша молодь майже уся тікає до столиці.
— Саме у цьому випадку ймовірні проблеми, — втрутився лейтенант, який не торкався спиртного. — Близькість кордону створює небезпеку для Кинава. Диверсанти дуумвірів можуть зробити спробу викрасти його.