— Ти забув свій записник, — почув він у слухавці, ледь відповівши на дзвінок.
— Тю, а я думаю, де він міг подітися! Гадав, що загубив.
— Коли забереш?
— Ну, там нічого важливого... Хоча ні, мені потрібні кілька телефонів з нього, — Нод, незважаючи на сп'яніння, а може, саме завдяки йому натхненно розігрував спектакль для ймовірних слухачів їх з ординарцем розмови. — Завтра зранку заїду.
Перш, ніж лягти спати, хлопець відшукав у знайомій з дитинства перламутровій скриньці, що стояла на дідовому столі, золотавий стрижень зі складним рельєфом. Ключ лежав просто поміж старих авторучок та іншого мотлоху.
Вночі йому знову снилася світла зала. Він зупинився майже у кутку перед картиною у вертикально видовженій прямокутній рамі. Полотно немов ішло хвилями — здавалося, що зображення із плаского перетворюється на об'ємне, утворюючи невиразний обрис людського силуету. Нод напружено вдивлявся у нього і від того напруження прокинувся.
Наступного дня дощ, всупереч метеорологічним особливостям сезону, зарядив не в обід, а з самого ранку. Нод «поснідав» лише водою з-під крану, бо давалася взнаки спожита вчора полинівка. Від спогадів про вечір у компанії двох новоспечених нишпорок йому стало ще огидніше. Провокатори-аматори, Ратх його забирай! Викинувши з голови ті думки, узяв з кабінету презентабельний дідів портфель і вклав туди для об'єму три великі пляшки коньяку, що давно вже стояли у буфеті, а тоді викликав знайомого від учора чемного таксиста. Таким чином він сподівався зменшити імовірність, що йому підставлять агента контррозвідки. Втім, після вчорашніх подій Нод усвідомлював усю наївність такого «конспіративного» кроку, тим паче, що він замовив таксі прямо на дідову адресу.
Юс зустрів його на порозі. Коротко привітався і повів до кухні. Там, мовчки переконавшись, що вікна наглухо затулені шторами, висунув з-під столу сірий, досить великий куб, зовні схожий на цементний. З таких були складені тумби для ліхтарів біля їх двору.
— Генерал залишив мені знак, щоб я легше міг відшукати контейнер, — пояснив Юс. — Бачиш, його замасковано під бетонний блок. Постав його на стіл.
Нодові ледь вдалося зробити це, бо контейнер був заважкий і незручний, щоб узятися.
— Ось позначка, — старий тицьнув у чорну смоляну півкруглу пляму на одній з бічних граней, яка виглядала просто як випадкова неакуратність будівельників. — Це частина відбитку дідової генеральської печатки.
— Справді...
— Я з'ясував, що контейнер відкривається дуже просто, — Юс відсунув верхню грань, яка виявилася міцною металевою пластиною, замаскованою під колір та фактуру цементу. Вона легко вийшла з пазів. — Друга кришка, як бачиш, запечатана печаткою генерала та замкнута замком. Код, швидше за усе — ті самі улюблені цифри твого діда: 30 квітня 59 року — день завершення операції «Шлях Бурегону».
— Ось ключ, — Нод дістав стрижень.
— Чекай! Я залишу тебе. Мені не слід бачити те, що тут сховане, — Юс, не зваживши на заперечливий порух Нода, вийшов із кімнати.
Хлопець встановив на коліщатках кодового замка цифри 3 0 0 4 5 9 і, зламавши печатку з прозорого воску, встромив ключ у отвір. Замок м'яко клацнув. Кришку вдалося підняти, потягнувши за ключ, неначе за штопор із пляшки. Поверх щільно укладених пакунків різного розміру лежали два складені вчетверо аркуші. Розгорнувши їх, Нод побачив, що це лист від діда.
«Ноде, перш, ніж переглянути вміст контейнера, уважно прочитай це!» Знайомий розгонистий почерк не залишав сумнівів у авторстві тексту. Подальші рядки було видрукувано на машинці, та її шрифт пізнавався так само легко, як і дідова рука — це була їх домашня друкарська машинка.
«Як ти вже знаєш, Ноде, ми із моїм батьком не ладнали через те, що я став військовим, а не вченим, як він сподівався. Незадовго до своєї смерті він передав моєму сину — твоєму батькові важливий документ. Однак твій батько мусив передати цей лист мені за кілька тижнів до їх з твоєю мамою походу на Пік Волі, бо ти був ще замалий, а інших родичів у нас немає. Після їх загибелі я прочитав лист, а потім знищив його, бо злякався за твою і свою безпеку. Це був лист старого рибалки Яната з Кунстада до його онука Нода, написаний моїм прадідом до його онука — мого батька, думаю, років із дев'яносто тому. Точніше сказати важко, бо лист не датовано.
З того часу пройшло більше п'яти років, і тепер я намагаюсь відновити текст по пам'яті. На жаль, мені ніхто не розказував з дитинства про нашу родину, тож деякі імена і дати я тепер не можу відтворити. Ось що було у тому листі:
„Любий Ноде у онучку мій! Сподіваюся у що доля принесла цей лист до твоїх рук! Один легендарний персонаж Більбо Торбінс із Ширу, про якого я читав колись у одній грубій книжці, казав, що „завше небезпечно виходити за поріг, бо ніколи не знаєш, куди приведе тебе дорога“. Та колись замолоду я таки рушив у невідомий край. Трапилось це тому у що з часу, коли ті бандити-дуумвіри разом зі своєю бандою „вільних трударів“ захопили владу у нашім краї, несила стало жити у Кунстаді. Не давали дуумвіри чесним рибалкам вільно ходити у море, вільно спродувати улов та вільно витрачати зароблені гроші — запровадили податки, трудодні, купу різних повинностей. За їх влади добре жилося лише їх посіпакам — активістам, горлохватам, що на усі заставки вихваляли дуумвірів та закликали ще більше працювати або готуватись ставати до війська, щоб воювати з усім світом „в ім'я і на благо партії і держави“.
Одному такому активістові я врізав по його товстій мордяці, бо залицялося воно до моєї кралі. І не без успіху залицялося — дівки частенько дають тому, хто при владі або при грошах. Hy, вибив я йому зуби і мусів тікати до Ланоду. Тоді ще Партія у Республіці не мала такої потуги, аби геть перекрити кордони, тож я вислизнув на своєму рибальському човні. Так тоді робили чимало молодих рибалок. Було у мене із собою трохи золотих дукатів — давній родинний спадок, ще з часів, коли ці гроші ходили і у нас. Завдяки їм облаштувався я на узбережжі. Розпочав, як там це зветься, бізнес. Ловив рибу, торгував нею на базарі, а гроші не пропивав — накопичував, щоб купити баркас, і то не вітрильний, а моторний. Я першим придбав таке судно на усьому узбережжі, тож і пішла за мене заміж донька заможного місцевого фермера. Вона була твоєю бабусею. З її посагу ми розжилися — придбали ще два баркаси, збудували коптильню і почали постачати копчену, в'ялену та солону рибу по усьому Ланоду. Ми першими почали пакували шматочки риби у вощений папір — щоб одного пакунку в акурат вистачало на один келих чи пляшку пива. Паби, а тоді й крамниці з руками відривали у нас цей товар.
От із цього ми й забагатіли. Тож коли народилася наша єдина донечка Тана — твоя мама, ми мали змогу і прислугу в дім узяти — няньку та куховарку, а пізніше і добру гувернантку для Тани. Коли донечка підросла, віддали ми її до пансіону у самісіньку королівську столицю Аріод. Дівчиною вона була гарною — чемною, працьовитою, розумною. А стан, а коса, а очі!.. І жартівливою та веселою була, але у етикеті обізнаною і тактовною. Чимало фермерських, рибальських і навіть купецьких родин прагнули її за невістку взяти. У мене відбою від сватів не було, але Тані до душі ніхто не припадав. Я її й не силував, бо бачив, що моя дитина тепер серед столичної „золотої молоді“ вже майже своя, то чи рівня їй рибальський син або фермерський? Та й купецький, коли не з першої гільдії.