— Це у разі, якщо він дуже важлива персона для тамтешньої влади, — старший офіцер апетитно хруснув рожевою редькою, — а на це, наче, не схоже. Повернімося до справ. Отже, Кинаве, підписавши зобов'язання, Ви тепер маєте виконувати наші приписи. Зараз поїдете з нами до штабу. Там пред'явите для огляду особисті речі. Переночуєте, а завтра ми проведемо офіційний опит, і якщо результати нас задовольнять, Ви отримаєте тимчасову посвідку біженця.
— І повернетеся до Старомлину, сподіваюся, — додав війт.
Дет Дут, широко розставивши ноги, стояв навпроти Юса. Він нависав над столом, на якому парував алюмінієвий чайник, поширюючи на усю камеру допитів терпкий аромат. Колишній ординарець сидів на ослоні, притулившись спиною до шерехатої стіни. Він обома руками тримав алюмінієву кружку, акуратно відпиваючи з неї гарячий напій. Дуумвір, схиливши голову набік, розглядав Юса, намагаючись приховати роздратування незалежною поведінкою в'язня. Він розумів, що простакуватий з виду ординарець здогадується про те, наскільки важливим для влади є онук покійного генерала Кунстада. Ця розмова дедалі більше скидалася на двобій волі двох немолодих чоловіків, кожен з яких мав власну мету і власні уявлення про цінності буття.
Дуумвір давно не бував тут, у внутрішній тюрмі штаб-квартири контррозвідки — ще з часів, коли двадцять років тому сам працював шефом центрального слідчого департаменту з ідеологічних злочинів. Він пам'ятав цю камеру. Її використовували для того, щоб вербувати попередньо зламаних катами в'язнів у агенти контррозвідки. Розглядаючи Юса, він збагнув, що колишній ординарець може виявитися найціннішим агентом у його житті.
— Тобі більше немає на що сподіватися, старий, — дуумвір вклав у ці слова усю переконливість, на яку був спроможний. — А як погодишся на мою пропозицію, до кінця своїх днів будеш жити у достатку і безпеці.
— Утретє кажу, що не маю зв'язку з Нодом, тож якби й хотів, не зможу виманити його назад до Республіки. Ймовірно, Кинав знає більше, — Юс вже не вперше протягом цієї розмови намагався з'ясувати долю студента.
— Кинава ми допитаємо окремо, — не піддався на цю спробу Дет Дут. — Якщо він погодиться першим, ти втратиш свій шанс на спокійне життя у генеральському котеджі, та й на саму свободу. Ми замордуємо тебе, повільно і люто.
— Не лякай мене, старий! — Юс навмисне «повернув» дуумвіру це звертання, демонстративно називаючи його на «ти», чим сподівався вибити його з рівноваги аби спонукати до відвертості. І на диво, Дет Дут мирився із цим.
Коли Юса везли до столиці у автозаку, підполковник Буртак вже намагався наодинці запропонувати йому співпрацю. При цьому сказав пошепки на вухо, що діє у власних інтересах, а не грає з ординарцем за дорученням начальства. Обіцяв, що якщо Юс погодиться, його випустять на волю під нагляд Буртака, а він допоможе йому втекти за кордон — разом із ним, звісно. Юс зробив вигляд, що вірить. На питання ж про долю Кинава Буртак відповів, що його вже піймали і скоро теж привезуть до центральної контори. Однак після прибуття до столиці підполковник жодного разу не з'явися у камері ординарця. А той відзначив, що дуумвір не запитував про гроші і перли, які залишилися у наплічнику неподалік лігва дикої свиноматки, і це давало надію, що Кинав таки врятувався. З цього Юс робив висновок, що має шанси на підвищення ставок у цій грі.
Щоб їх бачили менше випадкових перехожих, машину зупинили впритул до ганку Самусового особняка. Нод натиснув важіль дзвінка біля дверей. На його подив, відчинив сам господар. В довгому атласному халаті та оксамитових капцях із гострими загнутими носаками, ексклюзивно пошитих десь у султанаті, на порозі постав власною персоною Його гоноровість Самус Дорг. Він вже хотів був сказати Нодові на радощах щось жартівливо-дошкульне, бо починав хвилюватися через його тривалу відсутність, але побачивши за його спиною незнайомих жінку та чоловіка, лише мовчки відступив у передпокій.
— Дозволь, Самусе, рекомендувати тобі пані професорку Заїру Пом, — відразу спробував ошелешити друга Нод. — Вона одна з трьох верховних адептів спільноти ратхарів...
— Я здогадався, хто Ви, — барон ковзнув поглядом по обличчю жінки. — Вам із Нодом не вистачило часу на розмови у парку, тож вирішили продовжити тут? Що ж, мій дім до Ваших послуг, — Самус намагався приховати за іронічністю збентеження від несподіваного візиту.
— У парку на Вашого друга було скоєно замах, — Заїра випередила Нода, який вже сам збирався відповісти Самусові.
— Що сталося? Хто? — барон аж зблід від почутого.
— Та не переймайся ти так, — зробив спробу заспокоїти його Нод. — Хіба не бачиш, що замах був невдалий?
— Ходімо до вітальні, — трохи оговтався барон. — Там усе розповісте, — він запитально поглянув на мовчазного охоронця, який від втоми дозволив собі обпертися спиною на стіну.
— Це мій охоронець, — пояснила Заїра. — Дайте йому, будь ласка, змогу йому десь перепочити.
— Справді, Самусе, — втрутився Нод, — нехай Планс його нагодує та відведе до гостьової спальні.
— Хіба не бачиш, що Планса немає? — відповів Самус. — Він саме відпросився у особистих справах. Я сам впораюся.
— Ми із пані професоркою чекатимемо тебе у кабінеті, — Нод відчинив двері, пропускаючи жінку вперед.
Охоронець, знехотя підкорившись жестові Заїри, пішов за Самусом.
Лишившись із Нодом наодинці, Заїра раптом дала волю своїм емоціям. Вона впала у глибоке крісло у найтемнішому кутку кабінету, уся немов скам'яніла, втупивши очі у збиті носики своїх туфель. Її стиснуті кулаки зо два рази вдарили один об оден, а з губ час від часу зривалося зле шепотіння. Нод бачив, що опинившись у таких відчайдушних обставинах, вона не впала духом. Від страху, навіть відчаю, які, здавалося, охопили жінку дорогою сюди, не лишилося й сліду.
Незабаром Заїра відійшла від заціпеніння і за кілька хвилин вже невимушено роздивлялася інтер'єр кабінету, часом поглядаючи на двері. Нод вирішив визирнути у передпокій, бо Самус чомусь не квапився, аж раптом на порозі постав добропорядний Пилип Бобошко. Барон за його спиною лише руками розвів — мовляв, гість з'явився, мов сніг на голову. Нод мусив відступити, пропускаючи їх до кабінету.
Побачивши Заїру, детектив, не звернувши уваги на спробу Нода привітатися, став перед нею, розглядаючи професорку, мов експонат у музеї.
— Я мав би бути дуже здивований, мадам, зустрівши Вас у такій компанії, — добропорядний вказав на Самуса і Нода. — Тим паче, у домі пана барона. Щонайменше нерозважливо з Вашого боку з'являтися тут тоді, коли до цих двох суб'єктів прикуто стільки уваги. Та й Ви теж становите регулярний інтерес для преси та різних спецконтор.
— Сьогодні на Нода здійснили замах, — повідомив барон з-за спини детектива.
— Я вже знаю про це, тому й поспішив до тебе, Самусе, — відповів через плече добропорядний.
— Даруйте, а Ви хто? — професорка неприязно зиркнула на детектива.
— Дозвольте, пані Загро, рекомендувати Вам мого однокурсника пана Пилипа Бобошка, — спробував барон познайомити сектантку з детективом.
— Он воно як! — гукнула Заїра. — Пилип Бобошко! Цей добродій останнім часом приділяє нашій, хм, організації чимало уваги. Гадаю, не менше, ніж згадувані щойно спецслужби.
— Маю таку роботу, — зітхнув детектив. — То що ви робите у домі Самуса?
— Це я привів пані Заїру сюди, — пояснив Нод. — Схоже, двоє інших верховних адептів організували змову проти неї...
— Подробиці, будь ласка, — детектив, немов лікар, що розпитує хворого про симптоми, сів навпроти професорки, демонструючи саму лише співчутливу увагу. Утім, це не збило Заїру з пантелику. Почувши запевнення Нода, що добропорядному можна довіряти так само, як йому та Самусові, вона сухим, діловим тоном переповіла Пилипові відомі їй обставини змови проти неї верховних адептів Ерга і Телопа. Розповідь почала зі згадки про те, як припустилася необачності, спробувавши розпитати у колег-адептів про кинджал Вульснера. Детектив ніби між іншим намагався вивідати у неї причини, з яких усі три верховні адепти Ратха раптом опинилися у Ланоді, однак жінка віртуозно уникала торкатися цієї теми. Самуса така еквілібристика слів помітно дратувала, а Нод, навпаки, аж замилувався цим словесним двобоєм, коли Заїра, потираючи долоні, раптом сказала: