Штовхнувши двері, Самус поквапився на гвинтові сходи, що вели до королівських апартаментів. Сходи виявилися порожніми, але у кімнаті варти перед особистими покоями Ауранії людей не бракувало. Усі вони у своїх незвичних для палацу польових одностроях майже нерухомо лежали на підлозі під вагою незбагненним чином обважнілого повітря. Цим охоронцям, вочевидь, було набагато важче опиратися зловісному атмосферному явищу, ніж гвардійцям перед входом. Коли Нод наблизився до лави, де лежав один з охоронців, той несподівано пожвавішав і навіть сів, проте варто було хлопцеві відійти, знову повалився під вагою невідомо чого.
Самус спробував відчинити двері до материних покоїв, але ті не піддавалися. Барон у розпачі вдарив їх плечем, проте відразу полишив надію вибити, бо добре знав, що у палаці все зроблено з монументальною надійністю. Настрій Самуса передався Нодові. Той наблизився до дверей і відчув, що повітря попереду набуває пружності. Двері ніби опиралися. Нод зробив ще крок уперед — щось клацнуло, від одвірка відлетіла друзка, і двері рвучко відчинилися. Пружність зникла. Не гаючись, усі троє увійшли до кімнати.
— Ви, Ноде, схоже, створюєте довкола себе якусь сферу, де фізичні закони повертаються до своєї нормальної дії. А стінки цієї сфери, виявляється, можна використовувати як таран, — сказав Пилип вже у вітальні королеви.
— Схоже на те, — погодився Самус. — Шукаймо маму!
Пошуки ускладнювалися тим, що рухатися доводилося разом, у «сфері нормальності», як назвав Пилип зону природної дії фізики, що створювалася довкола Нода. Покої виявилися порожніми — ні Ауранії, ні Ідара. Вже майже завершуючи пошуки, Самус зазирнув до Горіхової їдальні. З-під скатертини столу стирчала чиясь нога у чорному модельному пантофлі. Під столом виявився статс-секретар Ворган. Він був геть знесилений і зміг говорити лише тоді, коли його посадили на диван поряд із Нодом. Барон і добропорядний вмостилися на стільцях навпроти так, щоб бути на відстані руки від Нода.
— Де королева? — відразу напустився на зрадника Самус.
— Не знаю! Слово честі! — стукав зубами статс-секретар. — І де Ідар, також не знаю...
— Ах ти ж, паскуда! Яке, до Ратха, «слово честі» у такого покидька?! — лютився Самус, замахуючись на статс-секретаря кулаком.
— Спокійніше, — розважливо втрутився Пилип, відтісняючи барона. — Дозвольте мені. Не бійтеся, Воргане, Вас не битимуть. Принаймні, поки що, — голос добропорядного був майже дружній. — Розкажіть, що сьогодні сталося?
— Це почалося після обіду, — Ворган зробив великий ковток коньяку, налитого йому Самусом за знаком детектива. — Її величність покликали мене до себе. Наказали принести проект указу про заборону вирубки лісів у горах біля витоків Лосмуру...
— Ні, — м'яко перервав статс-секретаря Пилип, — передусім розкажіть, що робили Ви, а не королева.
— Будрейвіца бачив? — не втримався Нод.
— Не втручайтеся, — розсердився Пилип. — Допит слід вести у певній послідовності. Починайте, Воргане, з того моменту, коли Ви дізналися, що Її величність повернулася до палацу. Детальненько, прошу! — добропорядний знову випромінював доброзичливу ласку.
— Я пішов до кімнати статс-секретарів, а звідти мене майже одразу покликали до Її величності із тим указом про заборону рубати ліс. — заговорив трохи заспокоєний Ворган, — У коридорі мені трапилися маркіз Будрейвіц і граф Торб. Вони шукали спосіб потрапити до королівських покоїв...
— Посол межиморський! — процідив Самус. — Звісно, без нього тут не обійшлося!
— Так... — зітхнув Ворган. — Я не відразу зрозумів, що відбувається, та коли прийшов до кімнати вартових перед дверима королівських апартаментів, побачив, що караул тепер складається з геть невідомих мені людей у камуфляжі. Двері були замкнені зсередини. Командир вартових спитав мене, хто я такий. От тоді я й помітив, що говорити і рухатися стало важко, і з кожною хвилиною все важче.
— Отже, тоді Ви вирішили допомогти віце-канцлеру потрапити сюди іншим шляхом? — запитав Пилип.
— Я... — кліпнув Ворган, — я пішов до кухні, бо знаю, що звідти є ліфт для страв, які подаються на королівський стіл. От шахтою того ліфту я й піднявся до їдальні.
— Я знаю про ліфт, — Самус вказав на одну з різьблених із прайського горіху панелей у невеликому закапелку, що зазвичай затулявся важкою оксамитовою портьєрою. Зараз її було відсунуто.
— Сюди ніхто не вдереться крізь шахту? — занепокоївся Нод.
— Вона завузька, та й усі в палаці, мов мухи у меду — ледь ворушаться, — Ворган ворухнувся, щоб переконатися, що здатність рухатися повертається.
— Кого Ви побачили, коли потрапили до покоїв? — далі вів допит Пилип.
— Тут нікого не було, поки ви не прийшли.
— А чому Ви не відчинили двері королівських покоїв заколотникам? — глянув у очі зраднику Нод. — Нам відомо, що Ви з маркізом Будлейвіцом спільники!
— Відповідайте, Воргане! — гримнув добропорядний.
— Такі дивні речі кояться у палаці, — пробурмотів секретар, — такі дивні... Я вирішив спочатку сам поглянути, збагнути... А потім вже геть не зміг рухатись...
— Зрозуміло, — зробив висновок Самус. — Ти, гнидо, хотів більше знати, щоб вирішити в останню мить, до кого пристати!..
Панель, що була поруч із кухонним ліфтом, раптом відчинилася, і у темному проході за нею з'явився знесилений Ідар. Геть знесилений, бо стояв навкарачки. Нод кинувся до нього, і одразу ж обважніле повітря притисло Воргана до дивана, а Самуса із Пилипом — до стільців. Проте Ідар поблизу Нода швидко зміг підвестися.
— Ви сюди яким вітром? — зрадів кухарчук.
— Про це потім, — перервав його Нод. — За тобою ніхто не женеться?
— Ні! Це таємний коридор з королівських покоїв на перший поверх, — заспокоїв його Ідар, обтрушуючи геть зачовгані коліна. — Про нього знає лише Її величність...
— Де... мати? — Самус ледь міг говорити — не так від обважнілого повітря довкола, як від хвилювання.
— У тронній залі, — Ідар обвів поглядом дивну компанію.
— Хутчіш туди, — Самус спробував підвестися, але з того нічого не вийшло.
Нод підійшов до дивана, і Ідар відразу впав коліном на поріг потаємних дверей.
— Так! — крикнув Пилип. — Давайте всі до Нода!
— А я? — проскавчав Ворган.
— А Ви, наразі, відпочивайте на дивані, — відрізав детектив.
Баронові, детективу та кухарчуку так-сяк вдалося вміститися у зоні нормальної фізики, ставши вервечкою. У вузькому потаємному коридорі та зона, само собою, набула форми видовженого еліпсоїду. Зачинивши за собою різьблену панель, рушили. Ідар — першим, тоді Нод, Самус, а Пилип — останнім. Коридор, тьмяно освітлений зі стелі нечисленними електричними світильниками, спочатку йшов рівно, а тоді переходив у пандус, повертаючи під прямим кутом праворуч. Ліворуч на стіні висіла вертикально видовжена рама, неначе зроблена із диму. Нод зупинився, бо помітив, як у глибині рами спалахнула синьо-зеленим світлом якась цятка. Затим трохи згори відкрилися два знайомі ока — у рамі швидко проступав силует чоловіка у мантії. Зблиснула на подушці дванадцятизуба корона. За кілька миттєвостей Горанг III Пришелепуватий постав у всьому маєстаті свого парадного портрету. Лишень скіпетр, замість бути у правій, сяяв своїм синьо-зеленим каменем у лівій руці покійного суверена. Портрет являв собою дзеркальний відбиток того, що висів у картинній галереї палацу. Решта компанії з великим подивом споглядала за проявленням добре відомого, класичного зображення.
— Ну, от куди Ви були запропали, Ваша величносте?! — буденно-втомленим докором привітав короля Нод.
— І вам усім доброго дня! — озвався до товариства Горанг. — Я весь час тут. Ця рама є астральним відбитком мого парадного портрету, що висить прямісінько за стіною у галереї. Вона з'являється на очі тоді, коли портрет може хтось побачити з цієї сторони. Утім зараз не про те мова. Щоб тобі, Ноде, було відомо, Аріод перебуває у зоні специфічної дії поля сакральності престолу...